Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

class="p">Молодиці ви­во­лок­ли в сіни сто­ла й да­ли до­ро­гу гос­тям.

Гості ввійшли в світли­цю. Світли­ця бу­ла схо­жа на по­ле після по­боїща: троє за­бу­тих му­жи­чих дітей ка­ча­лись під гру­бою й од пе­ре­ля­ку дер­лись не своїм го­ло­сом; се­ред ха­ти ва­ля­лись шмат­ки хліба, ка­ча­лась пляш­ка, зва­ле­на з сто­ла, ва­ля­лись шап­ки та ру­ка­виці. Отець Ха­ритін зби­рав шап­ки, Онисія вхо­пи­ла ра­зом за ру­ки троє дітей, ви­во­лок­ла їх в кімна­ту й при­чи­ни­ла двері.

Балабуха з жінкою, три Оле­сині сест­ри й де­сять гу­сарів спов­ни­ли всю світли­цю. Гос­по­дар став стов­пом се­ред ха­ти, а за две­ри­ма в кімнаті бу­ло чу­ти та­кий ор­кестр, яко­го гу­са­рам не до­ве­лось чу­ти й в Пе­тер­бурзі.

- Вибачайте! Ма­буть, ми не в доб­рий час приїха­ли, - ска­зав Ка­зан­цев до гос­по­да­ря.

Господар сто­яв се­ред ха­ти мовч­ки й тільки ди­вив­ся, як роз­дя­га­лись гу­са­ри, як заб­ли­ща­ли їх епо­ле­ти та коміри, йо­му бу­ло оче­ви­дяч­ки ніяко­во. Ба­ла­бу­ха підсту­пив до о. Ха­ри­то­на, тричі поцілу­вав­ся з ним, поз­до­ров­ля­ючи з Но­вим ро­ком.

- Ой зомлію - так смер­дить горілка на всю ха­ту! - го­во­ри­ла по­шеп­том Оле­ся Ка­зан­це­ву над ву­хо.

- Здається, ми розігна­ли ве­се­лу ком­панію, - ти­хо обізвав­ся Ка­зан­цев до Олесі.

- Давня лю­бов Мар­ка Пав­ло­ви­ча круж­ля­ла горілоч­ку з мо­ло­ди­ця­ми, - ти­хо обізва­лась Оле­ся.

Гусари й да­ми по­роз­дя­га­лись і на­ки­да­ли жуж­мом цілу ку­пу одежі на стільцях та на ка­напі. Ба­ла­бу­ха, привітав­шись до от­ця Ха­ри­то­на й Онисі, по­ре­ко­мен­ду­вав Ка­зан­це­ва. Ка­зан­цев бряз­нув за­каб­лу­ка­ми пе­ред Они­сею; йо­го за­каб­лу­ки про­ко­па­ли доб­рий рівчак на гли­ня­но­му долі. Після Ка­зан­це­ва прис­ка­ку­ва­ли до Онисі другі гу­са­ри, со­ва­ли за­каб­лу­ка­ми по долі й, не­на­че півні, виг­реб­ли чи­ма­лу яму на долівці. Якісь прізви­ща так і си­па­лись на Они­сю, не­на­че хто їх тру­сив з тор­би.

"Це Оле­ся на­вез­ла гу­сарів… І де во­на в біса наб­ра­ла їх стільки!" - ду­ма­ла Онисія Сте­панівна.

Олеся сіла на ка­напі й за­ту­ли­ла но­са на­па­ха­ною па­хо­ща­ми хус­точ­кою; її сест­ри пе­рег­ля­да­лись, пе­ре­мор­гу­ва­лись і осміха­лись од­на до од­ної. Гу­са­ри за­ре­готіли й за­хо­ди­ли по світлиці, як у се­бе вдо­ма. Кар­ти­на в світлиці зміни­лась не­на­че якимсь чарівницт­вом: замість сви­ток та гор­сетів - синіли ви­ши­вані сріблом мун­ди­ри, чер­воніли тонкі но­ги, бряж­ча­ли ост­ро­ги, чер­воніли й біліли па­нянські сукні. Гу­са­ри прис­та­ва­ли до гос­по­да­ря та до гос­по­дині, не­на­че во­ни з ни­ми вік звіку­ва­ли.

- Як ва­ше здо­ров'я? - прис­тав до Онисії Сте­панівни Ка­зан­цев.

- Спасибі вам! Сла­ва бо­гу, здо­ро­ва до кот­ро­го ча­су, - зне­хо­тя обізва­лась Они­ся.

А тим ча­сом во­на об­ве­ла очи­ма гос­тей і полічи­ла, скільки-то тре­ба спек­ти гу­сей та по­ро­сят для тієї Оле­си­ної ком­панії.

- А ваші діти здо­рові? Пев­но, у вас є діти? - при­ки­нув Ка­зан­цев.

- Слава бо­гу, є й усі здо­рові, - обізва­лась Они­ся, а тим ча­сом її дум­ка ра­ху­ва­ла: "По півгус­ки на кож­но­го мос­ка­лю­гу, на бла­го­чин­но­го півпо­ро­ся­ти, на бла­го­чин­ну півпо­ро­ся­ти, а на паннів хоч по ніжці".

- Чи ве­се­ло про­ве­ли свят­ки? Чи бу­ва­ли в гос­тях? - піддер­жу­вав роз­мо­ву Ка­зан­цев.

Онися вже йо­го й не слу­ха­ла та все ду­ма­ла: "По півгус­ки зже­руть, - мос­ка­ли­ща здо­рові! Ви­хо­дить: п'ять гу­сок і по­ро­ся, та тре­ба, ма­буть, за­ко­ло­ти здо­ро­ве по­ро­ся, бо цей Ба­ла­бу­ха доб­ре тро­щить по­ро­ся­ти­ну; та й бла­го­чин­на не спус­тить, бо ду­же лю­бить по­ро­ся­ти­ну".

- Ні, ще ніде не бу­ли в гос­тях, - ду­маємо їха­ти до батька після­завт­ра, - зне­хо­тя обізва­лась Они­ся.

"Ой, про­па­дуть мої го­до­вані гу­си! Приїде батько на во­дох­ре­ща, не по­поїсть гу­ся­ти­ни, - сну­ва­лась Они­си­на дум­ка. - Це Олеська на­вез­ла своїх прой­дисвітів, - ма­буть, не ма­ла чо­го да­ти їм по­поїсти на ве­че­рю та й при­пер­ла їх на мої гу­си. Це її спра­ва. А бо­дай ти бу­ла до­ро­гою го­ло­ву скру­ти­ла ра­зом з своїми мос­ка­лиська­ми".

Один гу­са­рин виг­ля­нув у вікно й вглядів у дворі здо­ро­ве ста­до гу­сей.

- Яка в вас си­ла гу­сей! їй-бо­гу, півдво­ра! - крик­нув гу­са­рин на всю ха­ту. - Я ще ніде не ба­чив так ба­га­то гу­сей! Ото бу­ла б доб­ра пе­че­ня!

"Так во­но й є! - по­ду­ма­ла Они­ся. - Це во­на на­вез­ла оцієї го­лод­ної га­личі на мої гу­си; ма­буть, во­ни за це до­ро­гою роз­мов­ля­ли. Ану, чи й за по­ро­ся­та до­по­ми­на­ти­меться?"

- Хвалити бо­га, цього ро­ку в нас гу­си доб­ре ве­лись, - піддер­жав отець Ха­ритін, - та й по­ро­сят вип­ло­ди­лось ду­же ба­га­то.

"Цей ду­рень сам ви­ка­же", - по­ду­ма­ла Они­ся.

- Слава бо­гу, вип­ло­ди­лось ба­га­то, та по­ло­ви­ну вов­ки ви­ха­па­ли в ча­га­рях, - обізва­лась Они­ся.

- Одначе не всіх ви­ха­па­ли: гос­пожі бла­го­чинній ще зос­та­лось на ве­че­рю, - піддоб­рю­вавсь отець Ха­ритін.

- Як я ба­чу, в вас вов­ки ду­же зви­чай­ні, - ска­зав Ка­зан­цев, - ко­ли зос­та­ви­ли й на ве­че­рю; в нас як поч­нуть ха­па­ти, то вже нічогісінько не зос­тав­лять.

- Як же ваші во­ли та ко­ро­ви? - спи­тав в от­ця Ха­ри­то­на один гу­са­рин, щоб ска­за­ти будлі-що.

- Слава бо­гу, всі цілі, тільки од­на без­ро­га, шу­та ко­ро­ва забігла десь в Бо­гус­лавський ліс та й досі не знай­шли.

- Чи знай­шли, чи й досі там гу­ляє? - спи­та­ла Оле­ся, пог­ля­да­ючи ско­са на Ка­зан­це­ва з осміхом.

Гострі Они­сині очі впійма­ли те пе­рег­ля­дан­ня.

"Вона з ме­не сміється з своїм пас­куд­ним ко­хан­цем, - ду­ма­ла Они­ся. - Пот­ри­вай же, - насміюся й я з те­бе й з тво­го ми­ло­го! Ка­зав мені жид кра­вець, що ти вве­чері бігаєш ниш­ком од сво­го Ба­ла­бу­хи на ква­ти­рю до сво­го гу­са­ри­на. Я ж те­бе об­не­су на ввесь повіт! Я ж тобі од­дя­чу!"

- Щось я ніяк не нагріюсь, а здається, над­ворі од­ли­га й не ду­же хо­лод­но, - го­во­рив один гу­са­рин, біга­ючи по хаті та тру­чи ру­ки.

- І я не­на­че змерз, - обізвав­ся дру­гий гу­са­рин, біга­ючи по хаті.

"Допоминаються по чарці", - по­ду­ма­ла Они­ся.

- Може б, по чарці та по другій, то за­раз і нагрієтесь, - обізвав­ся отець Ха­ритін.

- Як по чарці, то й по чарці, - пе­ред­раж­нив Ка­зан­цев от­ця Ха­ри­то­на по-українській.

Онися вий­шла в кімна­ту й ви­нес­ла здо­ро­ву пляш­ку горілки й мис­ку пи­рогів з на­чин­кою. Гу­са­ри на­ки­ну­лись на горілку й, без со­ро­му каз­ка, круж­ля­ли шин­ко­ву Шу­ли­мо­ву горілку. Мис­ка з пи­ро­га­ми в од­ну мить спо­рож­ни­лась. Кру­гом сто­ла підняв­ся клекіт, як за го­ди­ну пе­ред тим; гу­са­ри пи­ли горілку й гвал­ту­ва­ли, як пе­редніше му­жицька ком­панія. По хаті пішов свіжий горілча­ний дух, од­на­че Оле­ся вже не за­ту­ля­ла но­са хус­точ­кою й не ду­ма­ла зомліва­ти.

Гусари роз­ве­се­ли­лись і по­ча­ли ро­ман­су­ва­ти з пан­на­ми. Їм за­ма­ну­лось по­тан­цю­ва­ти.

- Чи не мож­на пак в вас діста­ти яких-не­будь му­зик? От ми б і по­тан­цю­ва­ли! - про­мо­вив Ка­зан­цев. - Шко­да, що ми не взя­ли сво­го ор­кест­ру.

- Де вже в нас діста­ти му­зик! Хіба пок­ли­ка­ти ста­ро­го стар­ця Шми­да з лірою, - про­мо­вив отець Ха­ритін.

- От і ви­га­дав лю­дям на сміх, - обізва­лась