Юрій Георгійович Герасименко - Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко

Знову на груди навалився тягар. Знову перед очима пливуть барвисті кола, а до горла підкочується нудота. Останнє, що пам’ятаю — напружене, зосереджене обличчя Мартіна біля командирського пульта.

Коли я прийшов до тями, навколо було тихо. Руки й ноги були чужими, важенними — то діяла сила тяжіння планети.

Тож як ти зустрінеш нас, Терра, наша земле обітована?!

Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився красиво пов’язувати краватки — і вони безповоротно вийшли з моди. Домігся прихильності головного редактора — і той поступився місцем кібернетичній машині. Правда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і кмітливість — цим машину не здивуєш. Шефові імпонували розгалужені зв’язки Шоу в діловому та науковому світі, які він уміло налагоджував, ніжно випещував і, найголовніше, вмів використати в потрібну мить. Їм, цим зв’язкам, Боб був зобов’язаний своїм польотом на Місяць і разючим репортажем про небувалий моральний занепад на його зворотному боці… Вони ж, ці зв’язки, дозволили йому — єдиному з журналістів — дістати запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.

У вітальні професора зібралось невелике, але вишукане товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейпфрут, невідомий представник відомого міністерства та ще з півдюжини обранців. Шоу підсів до психолога:

— Вам, звичайно, відомо, докторе, що задумав старий?

— Маленьке парі, — посміхнувся Боді. — Якщо ви не боїтесь програти ящик шампанського, можете ввійти зі мною в пай.

— Добре, — погодився Боб, — а які умови?

— О, умови зовсім незвичайні… А втім, он і професор, зараз він сам усе розповість.

Кувиркот, молодявий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, який приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тоненьку книжечку.

— А. М. Тьюрінг, — урочисто виголосив він. — “Чи може машина мислити?”

Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофонові, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він умудрився переплутати Вольта з Вольтером і пам’ятав, як йому перепало.

— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанні кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-пoкручі, викликали у багатьох страх і ненависть. Гірші представники інтелігенції відчули в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її не фізично, але морально. Машину нагороджували образливими епітетами: “електронний бовдур”, “електронний кретин”, журнали рябіли авторитетними заявами типу: “Машини не думають і думати ніколи не будуть. Думати можуть лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок”. І це писалось у той час, коли процес мислення був найбільшою загадкою для науки, коли тлумачні словники водили читачів по порочному колу: “Мислити — значить міркувати, міркувати — значить мислити!”

Позиція, зайнята антимашиністами, викликала в людей неконсервативних рішучий протест, однак вони, як це часто буває, припустились іншої крайності, проголосивши машини новою расою, яка рано чи пізно прийде на зміну людству.

Доки обидві сторони батькували одна одну й насміхалися, кібернетики мовчки робили своє. Вдосконалювали машини-екзаменатори, машини-фельєтоністи, машини-діагности. З’явились кібернетичні воєначальники, кібернетичні юристи, кібернетичні директорки. Відкрито сумніватися у здібностях машин вже було небезпечно. Антимашиністи мусили піти в підпілля.

Та в їхніх руках, як і раніше, лишається старий засмальцьований козир: досі так і не доведено, що машина мислить.

Я ризикнув узятись за це завдання. Мною збудовано універсальний перетворювач інформації “Тьюрінг 14 000 000 000”, який практично не відрізняється від мислячої людини!

Професор зробив ефектну паузу, доктор Воді загадково посміхнувся, півдюжини обранців зашепотіли, а Шоу подумав, що репортаж напевно ж “піде” і редактор буде дуже задоволений.

— Чому чотирнадцять мільярдів? — продовжував Кувиркот. — Бо така середня кількість нейронів людського мозку, того самого, що без єдиної білкової клітини продубльований у моїй машині.

Чому “Тьюрінг”? Бо саме йому належить ідея експерименту, свідками якого я та мій колега доктор Боді запросили вас бути.

На цьому столику ви бачите телетайп, який забезпечує двосторонній зв’язок з кабінетом і їдальнею. В одній із цих кімнат — лише я знаю в котрій, — знаходиться “Тьюрінг”, у другій — спеціально підібраний посередницьким бюро і не відомий ні мені, ні будь-кому з присутніх типовий представник мислячих верств нашого суспільства.

Кожній кімнаті можна ставити запитання. Колега Боді запевняє, що досить п’ятьох.

Якщо, завдяки одержаним відповідям, буде виявлено, де машина, значить, питання про машинне мислення на сучасному етапі технічного розвитку вирішується негативно, і я презентую колезі Боді два ящики шампанського. Якщо ж таємницю кабінету та їдальні вашими спільними зусиллями розгадати не вдасться, то машина на законних підставах потрапляє до класу гомо сапієнс,[12] а шампанське доктора Боді — до мого холодильника.

Отож, панове, хто бажає поставити запитання? Містер Шоу з “Вечірнього експресу”? Прошу вас!

Боб сів за апарат і, не задумуючись, відстукав перше запитання:

— Скільки буде 46573 перемножити на 18348?

Минуло десять секунд, тридцять, сорок… За спиною чулося важке сопіння містера Грейпфрута.

На шістдесят першій секунді телетайп запрацював: “Їдальня: 854 521404. Кабінет: 854 521404”.

Боб потилицею відчув насмішкуватий погляд Кувиркота. “Тьюрінг” не потрапив у пастку.

Головний редактор… Його Боб устиг вивчити в усіх деталях. Чудовий ерудит у галузі політики, науки, літератури, він поняття не мав про багато простих речей. Про поєдинки боксерів знав із Джека Лондона, про футбол — із статей в енциклопедії… А завтра на Центральному стадіоні —