Світлана Володимирівна Ягупова - Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова

душі ті відчуття, що полонили нас у теплій, затишній кімнаті під дахом. Він пропонував мені навіть часописи.

…Даная перебувала на межі Розвіданого Космосу. Це була планета тієї ж групи, що й Тріада. Відкрита сорок років тому десантним кораблем “Птоломей”, вона, однак, не привернула уваги. Подивувала тільки яскраво-блакитною травою, що квітувала все літо й дивовижно пахла ночами, коли в небі сходили два місяці.

І раптом, через сорок років, з’ясувалося, що, переробляючи траву, можна одержати ефірні олії, які одразу ж пішли на виготовлення найвишуканіших парфумів, названих “Блакитною мрією”.

Траву намагалися вирощувати на Тріаді, але з тої витівки нічого не вийшло. Блакитна трава хотіла рости лише на Данаї. З’ясувалося також, що вона зовсім не витримує забрудненого повітря, а збирати її необхідно лише вручну, до того ж, перед заходом сонця.

Ціни на “Мрію” підскочили, і тепер за неї правили стільки, скільки заробляв пілот ваговоза за півмісяця.

Трава потрапляла на Тріаду з оказією, її привозили кораблі, що пролітали вряди-годи повз Данаю. Організація спеціальних рейсів не мала сенсу — вони б не відшкодували витрат.

Й ось нещодавно фірма, що монополізувала переробку блакитної трави, вирішила оголосити набір добровольців на планету, які б займалися там заготівлею сировини. Планувалося, що раз на рік туди прилітатиме ваговоз і, привозячи колоністам усе необхідне, забиратиме консервовану траву. З часом сподівалися розробити технологію одержання екстракту “Блакитної мрії” на самій Данаї. Фірма брала на себе всі витрати по переселенню і влаштуванню добровольців, обумовлюючи, однак, що ні вони, пі їхні діти та онуки не матимуть права повернутися на Тріаду чи працювати в іншому місці.

Конкуренти фірми говорили, що це схоже на рабство, з тією лише різницею, що людей не силували до цього.

Бажаючих полетіти знайшлося чимало, та брали небагатьох. І якби він не дізнався про це одним з перших, ми навряд чи потрапили б до списків.

За рік у космос вирушили чотири кораблі з переселенцями, обладнанням, майном. Історія Тріади нічого схожого ще не знала.

Місце, де заснували колонію, вибрали разом — у долині тихої спокійної ріки. Тут особливо буяла коштовна трава, в річці та озерах водилася риба, в лісах — дичина.

Перед колоністами раптом з’явився рай, і вони одразу зрозуміли це.

Не минуло два роки, як фірма збанкрутувала, і про нас геть забули. Перестали прилітати ваговози за блакитною травою. І нитка, що єднала нас із Тріадою, увірвалася. Увірвалася безболісно, бо кожен з нас не пожалкував за тим. Мені навіть здається, що в душі всі бажали того, адже на Данаї зібралися ті, кому, з якихось причин, не знайшлося місця на батьківщині. Прилетівши сюди, люди хотіли почати нове життя, побудувати його так, як не вдалося там, на Тріаді.

Чи жалкували ми, що перебралися сюди? Ні. Нам було хороше, й чим довше ми жили на Данаї, тим більше розуміли це.

У нас було все, що необхідно людині,— ціла планета. Живучи серед безмежних блакитних полів, прозорих озер і тихих річок, я певен, кожний благословляв той день, коли вирішив летіти сюди.

Та найголовніше — тут ми навчилися цінувати одне одного, зрозуміли, що немає нічого дорожчого за людське життя, зрозуміли, як багато втрачаємо, втрачаючи будь-кого з нас.

Саме тому кожен навчився поважати себе.

Там, на Тріаді, серед мільярдів собі подібних нам навіювали страшну думку, що незамінимих людей немає. Людське життя від того знецінилося. Ми перестали вбачати в кожній людині цілий світ—особливий, неповторний, єдиний, якого ще не було й уже не буде. Там, на Тріаді, ми загубили найважливіше — щире співчуття людській біді. Там можна було майже байдуже пройти повз смерть незнайомого. Там звикли ми не помічати один одного. Там усе життя могли ми прожити в одному будинку, не відаючи, хто мешкає поверхом вище. Там був світ зовсім інших цінностей. Золото було над усе. Воно робило тебе могутнім і мудрим, а життя твоє цінувалося тим більше, чим більше золота ти мав. Через золото можна було вбити людину, і воно ж потім рятувало від кари.

Скільки страшних злочинів було вчинено й чинилося зараз у тому далекому тепер від нас світі, де владарював жорстокий жовтий бог!

Й ось ми, жменька людей, утекли з того світу в інший. Тут, де нас було так мало на величезній планеті, ми зрозуміли, нарешті, найважливішу і просту істину: людина — це найдорожче.

І ось того дня, коли він приїхав до мене на світанку, все це могло щезнути.

— Девід, — прошепотів він, — я прийшов до тебе, бо знаю тебе найкраще. Тому, що ми не одного разу витягали один одного звідти, звідки, здавалося, не було вороття. Ми зросли разом і більшу частину життя пройшли пліч-о-пліч. Присягнися, що все, про що почуєш, залишиться між нами.

Усміхнувшись, я пообіцяв.

— Девід, я знайшов золото!

Він вимовив ті лихі слова ледь чутно, і я злякався його безкровного обличчя та широко розплющених очей. Я бачив, як він поліз до кишені й витяг звідти дві жовті горошини. Ще нічого не розуміючи, я взяв їх і підніс до очей. Сумнівів не могло бути — я тримав золото.

Пошепки, як і він, я запитав:

— Звідки це в тебе?

— Девіде, ти пам’ятаєш бджіл, яких я привіз із Тріади? Згадай, як ти потішався наді мною. Невдовзі я й сам забув про них, було не до того, ти знаєш. Я так-сяк зліпив тоді кілька вуликів — простих, незграбних коробок — та й поставив їх у гайку за будинком. Девіде, я забув про них і не зазирав туди десять років, відколи ми тут. Я чомусь був певен, що вони пропали.

— Дивися, — відчинив запону фургона. — Бджоли й справді залишилися тільки в цьому. Всі інші загинули. Я привіз їх до