Олесь Ульяненко - Ангели помсти

вовчара, пасував перед цією агресією. Ах, батько, батько… Закордонних справ міністр, хлищара, який волочився за дівками. Лялечками. Одних моїх однокласниць набереться з добрий десяток. Проблеми з горілкою? Він народився з нею в крові. Від нього за милю смерділо сивухою ще з народження.

Ми перед світанком. Туман сизим димом викручується вихором на автостраді. Сонце, пекуче сонце скоро висушить усе, і довгі далекобійні машини почнуть свою дорогу, тягнучи в собі личинки людських сподівань. Едік майже зелений. Готовий відправитися у Валгалу дивитися на своїх предків або збирати квіточки в раю. У нього перелом лобної кістки, зламана ключиця. А на губах з’являється рожева піна. І ломка. Переломи його рятують на якийсь час, бо біль виштовхує інший. Я вколюю йому морфін з димедролом. Потім ще. Альма сидить за спиною у мене. Дихає, її дихання уривчасте.

– Треба лікаря, інакше йому буде кінець, – говорю я. В гаражі тепло, тепліше і комфортніше, аніж у мене.

– Треба шукати Кольта, – говорить Альма.

– Діма тільки допоможе йому від’їхати назавжди! Ідіотка. Чому ти раніше не звернулася до лікарів?

– Він приходив до дока Зелінського.

– Ти бачила?

– Ні, він сам сказав. А ти, – ми перейшли на ти, – ти знаєш, що потрібно Зелінському?

– Видно, Едік того хотів.

– Ага, а проклятий док не пустив.

– Тоді хто ж його…

– Малолітні, обнюхаються клею, шастають туди-сюди. І нарвався.

Тут глюконавти, малолітні нюхачі клею, не обертаються. Золотушні виблядки цієї матінки землі не можуть жити серед багатомільйонних дач. За пагорбами лунала музика. Магнітофон гудів із самої ночі. У тумані жовта фанера вікна дока Зелінського. Я нагнувся. Едік почав важко дихати.

– Давно це у нього?

– Та з учора. Я ж говорила, який ти недоумкуватий, док.

– Я запитую: давно отой висип у нього на грудях?

Альма підтягнула спідницю до колін, присіла і роздивилась висип на грудях.

– Ні фіга собі. Що це? – вона простягнула пальчик. Відсмикнула. – Наркотики?

– Сумніваюся, – буркнув я. – Це, швидше, третій сифіліс.

Я закурив. Сів спиною.

– Його треба лікувати. Ось що треба, – сказав.

– Тобі що, його шкода?

– Як і всіх на світі. Лише мертвих, – видав я. – Його треба лікувати і від того, і від іншого. Я його не знаю, але знає Діма Кольт.

– У Діми проблеми. Великі проблеми…

У неї погляд такий, наче вона побачила перед собою красиву картину за склом. Альма. Альма реальна і не галюцинація. Просто. Ясно. Нам подобалася з Кольтом Альма, реальна, як і доріжки на венах. Я дав їй кілька таблеток ноксирону. Зараз його не випускають. Із старих запасів. Такі ліки не мають терміну придатності. Як смерть.

– Може, він полежить у мене на віллі, я все оплачу? Знайдіть венеролога. Хорошого венеролога, – очі у неї жовтого чаю.

– Ваші інтелектуальні здібності підвищуються від чергової дози, – видав я.

– Ага.

Ми сиділи перед масивним «хаммером» спиною до спини, і кожен думав майже про одне і те ж: як спекатися Едіка.

– У нього батьки впливові, – почав я і довго тримав паузу. – Але навряд чи вони стануть ним займатися.

– Чому?

– А тому, моя золота, що ми вічність задумали прожити на цій землі. Тому, що вони порядні й багаті. Тому ми намагаємося бути однаковими, подібними. Реальним буде тільки передсмертний крик, якщо туди, окрім ангела смерті, ще не залетить півкіла блювотини. Ти сьогодні взагалі вільна?

– Як це розуміти? Я вільна завжди.

Я покуйовдив їй голову, зовсім як маленькому горобчику. Її беззахисність, у парі з силою, мене розчулила.

– А взагалі?

– І взагалі, – розсміялася вона. – Мені треба… – затнулася, – дещо зробити.

– У мене все є.

Ми завантажили Едіка на заднє сидіння, натягнувши на нижню частину поліетиленовий мішок. Дорогою нас зустріли якісь кретини, о шостій ранку запитуючи, де тут більярд. У шортах, стрижені під канадку, типові япі, зі своїми претензіями на…

Гарний настрій з покійником на шиї. Авто ледь пнеться, стрьомаючись патруля. Я нічого не відчував, навіть не думав, що ця пригода якось закінчиться: весело чи не весело, але й на похороні буває цікавіше, ніж на будь-якому весіллі. Траса гидливо кидала пацьорки навсібіч, відповідаючи на безглузді думки. Я краєм ока спостерігав за Альмою. Красива вигасаюча зірка. Нас не шукав час, нас шукали обставини. І всує я перехрестився.

Вася Клім тусував чотири години, давлячи протекторами зелене скло, на порожньому п’ятачку Сінного. Ось де було джанкове місце. Гудуть перепалені труби. Вчора підігнали етаміналу. Дозняк не перебрали, але він ще сушить кров Васі Кліма. Намисто на шиї, червона висиплячка навіть у кайф. Він дав підпотиличника брату, притоптав кумар кількома таблетками з дідової аптеки. Виблював у проріз драбин. Що за фіговину зараз їм дають від кашлю? Раніше жовті були, левоміцину гідрохлорид.

На п’ятачку хоч покотись. Нікого. Масні калюжі пекла. Не діждетесь. Я вас усіх заганашу, печінку жерти будете. Для мене наркота – це тільки мета. Не більше. Мене просто підкумарює, виводить, пре, коли воно ось поруч, пофасоване в пакетики і гріє душу. Можна вже жити, тягнути або заряджатися відразу. І план, основний план.

Вася Клім протусував на одному п’ятачку. Коліна ломило, невидимі дрелі просвердлювали кістки, звідти витікав біло-рожевий мозок. Горло спухло. Він танцював на майданчику, де штовхають за сорок упаковку радедорму. Пушери за двадцять. Нік, Лік, Фугас не йдуть на менше. Мужики, виручіть, ламає, бля. Бабло, копа, бабло. Бізнес. Або піди посмокчи секель у Жирної Лізки. Ріка тіл шмигає між лавками, прилавками, знизу їхні голови, як м’ячі, що