Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

— Книжки.

— Я знесу їх униз, до машини.

— А майонез… у неї такого немає.

— Я сам вам купуватиму.

— І місця в неї не вистачить.

— Вистачить, Фанні, навіть для вас.

— Вона…

І отак воно тривало, аж поки я почув, як унизу загальмував біля тротуару лімузин Констанс.

— То що — ні, Фанні?

— Тепер мені вже добре, коли ти тут. Тільки скажи місіс Гутіерес, хай прийде і трохи побуде зі мною після того, як ти поїдеш, — весело відказала Фанні.

— Звідки такий оптимізм, коли ви ще годину тому були одною ногою в домовині?

— Любчику мій, з Фанні все гаразд. Той жахливий звірюка більш не прийде, я знаю, та й однаково… однаково…

Вибравши страшенно слушну мить, весь старий будинок здвигнувсь уві сні.

Двері кімнати Фанні зашерехтіли в своїй рамі.

І Фанні, наче вражена останнім пострілом, сколихнулась у кріслі й мало не задихнулася від жаху.

Я прожогом метнувся до дверей, розчинив їх навстіж і втупив очі в довгу ущелину коридора — з милю в один бік і з милю в другий, два довжелезні темні тунелі, вщерть виповнені вугільно-чорними потоками мороку.

Прислухавшись, я почув, як потріскує тиньк на стелі, як злегка тремтять двері в рамі. Десь без угаву бурмотів сам до себе унітаз — старий і холодний білий фаянсовий надгробок серед ночі.

У коридорі, певна річ, нікого не було.

Хоч би хто там приходив, якщо й справді хтось приходив, він притьмом зачинив двері й чкурнув чи то до парадного, чи то до чорного ходу. Туди, звідки до будинку невидимим потоком линула ніч і безконечний звивистий струмінь вітру, що ніс із собою спомини про речі спожиті й речі викинуті, про речі жадані й речі нікому більш не потрібні.

Мене поривало чимдуж загукати в ті порожні коридори, викрикнути те, що я хотів викрикнути на нічному березі перед маврітанським фортом Констанс Реттіген. Іди геть. Дай нам спокій. Може, як на вигляд, ми й заслужили смерті, але насправді це не так.

Та я закричав у порожнечу:

— Ну годі вже, діти! Розходьтеся по своїх кімнатах. Ну ж бо, йдіть звідси! Отак, молодці.

Я почекав, доки уявні діти розійдуться по своїх кімнатах, тоді повернувся, зачинив двері й фальшиво всміхнувся.

Фанні заспокоїлась. Чи вдала, ніби заспокоїлась.

— З тебе вийде добрий батько, — з широкою усмішкою мовила вона.

— Та ні, такий самий, як і всі батьки, нерозсудливий і нетерплячий. Тим дітлахам давно слід було дати трохи пива й покласти їх у ліжка. Вам краще, Фанні?

— Краще, — зітхнула вона.

Я підійшов і обняв її.

— Усе минеться, — сказала вона. — А ти йди собі. Все гаразд. Як ти сказав, тим дітлахам давно пора спати.

«Яким дітлахам?» — мало не бовкнув я, але вчасно похопився. Ну звісно, дітлахам…

— Отож Фанні спокійна, і ти можеш їхати додому. Бідолашний хлопчик. Перекажи Констанс, що я їй дуже вдячна, а втім, можеш і не переказувати, хай сама якось приїде, гаразд? Місіс Гутіерес пообіцяла прийти перебути цю ніч зі мною, вона спатиме на тому ліжку, я ж ним уже тридцять років не користуюсь, уявляєш собі? Я не можу спати лежачи, мені тисне груди. Місіс Гутіерес скоро прийде, а ти дуже милий, любчику, що приїхав мене навідати. Тепер я бачу, який ти добрий, ти ж тільки хотів уберегти мене від жалю за нашими друзями знизу.

— Це правда, Фанні.

— І в їхньому зникненні немає нічого незвичайного?

— Немає, Фанні, — збрехав я. — Тільки власне глупство, розчарування й туга.

— Боже мій, — мовила вона. — Ти так помірковано говориш, як отой лейтенант до мадам Баттерфляй.

— За це мене не раз били хлопці в школі.

Я рушив до дверей. Фанні глибоко зітхнула й нарешті промовила:

— Якщо зі мною щось станеться… Та ні, це так, про всяк випадок. Але якщо станеться, заглянь у холодильник.

— Куди заглянути?

— В холодильник, — загадково сказала Фанні. — Ні, не смій!..

Та я вже відчинив холодильник. Зазирнувши в його освітлене нутро, побачив безліч банок з варенням, соусами, желе та майонезом. Пильно оглянув усе те добро й нарешті зачинив дверці.

— Ти не мав права дивитися, — дорікнула мені Фанні.

— Я не хочу чекати, мені треба знати тепер.

— А тепер я тобі нічого не скажу, — обурено мовила вона. — Не треба було туди лізти. Хочу тільки визнати: може, це я винна, що воно з'явилося в домі.

— Воно, Фанні? Воно, воно…

— Усе те лихо, що, як я вважала, ти приносив на своїх черевиках. Та, може, до цього спричинилася й Фанні. Може, я сама винна. Сама накликала його з вулиці.

— То сама чи ні? — закричав я, нахиляючись до неї.

— Ти що, більш не любиш мене?

— Люблю, чорт забирай, але ж я намагаюся відвезти вас звідси, а ви не хочете їхати. Спершу звинувачуєте мене в тому, що я отруюю воду в туалетах, потім примушуєте заглядати в холодильник. О боже, Фанні…

— Тепер лейтенант гнівається на свою Баттерфляй. — Але на очі їй уже наверталися сльози.

Мені було несила далі терпіти.

Я відчинив двері.

У коридорі — мабуть, уже не одну хвилину — стояла місіс Гутіерес із тарілкою гарячих пиріжків, незмінно делікатна, ладна почекати.

— Я подзвоню вам завтра, Фанні, — сказав я.

— Ну звісно, подзвониш, і Фанні буде жива-здорова!..

Цікаво, подумав я, якщо я заплющу очі й удам із себе сліпого…

Чи знайду я кімнату Генрі?