Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

Котик забув про мороз. Міцно затиснувши руки, він дивився, як Полоз перебирався з ферми на ферму, добираючись до розгойданих швелерів. Котику стало страшно. Страшно і соромно. Він сам добре не міг зрозуміти, чого він соромиться, але страх був сильніший навіть за це почуття.

А Полоз уже досяг самого верху. Там кінчалися переплетені багато разів тонким залізом стіни і починалися легкі трикутні ферми даху. На цих фермах і висіли швелери. Зблизька вони здавалися і справді страшними. Вони гойдалися в різні сторони, інколи майже торкаючись один одного. Спинити їх рух було нелегко.

Нагорі вітер лютував ще дужче, і Полозові довелося прив'язати себе до рейки, щоб мати вільні руки. Коли він ліз сюди, у нього визрів план, який здавався здійсненним без особливих труднощів. Зараз від цього плану не залишилося і сліду. Справді, тонкий канат не міг спинити могутнього руху заліза. Швелери майже досягали стін у своєму польоті. Чекати було ніколи. Треба було зараз же вирішувати і негайно діяти, а що робити, Полоз не знав.

Він глянув униз, немов шукаючи поради, і побачив одиноку постать Василя Котика. Він стоїть там, унизу, і, мабуть, сміється над безглуздими задумами виконроба Полова. Віл не поліз за ним і, мабуть, правильно зробив, бо він тут все одно нічого не зможе зробити.

Але довго розмірковувати над цими проблемами Полоз не міг. Треба було діяти або злазити на землю, бо пальці вже ставали негнучкими і обличчя перестало відчувати уколи сніжинок.

І Полоз почав. Обережно розмотав з руки довгий тонкий канат і прив'язав один кінець його до двотаврової балки стіни. Другий кілець з великою петлею він хотів перекинути через швелер, заплутати петлею за трос і спинити рух. Обережно приміряючись, намагаючись не виставляти всього тіла під вітер, розпочав він цю роботу. Тричі кидав він канат, і тричі вітром відносило його набік. Кинув учетверте, і канат обмотався довкола троса. У ту ж мить швелер гойднувся до дальшої стіни цеху. Канат швидко біг слідом, але довжини не стало, він натягнувся, задзвенів перетягнутою струною а луснув біля руки Полоза. Тепер, майже торкаючись обірваним кінцем землі, він гойдався по цеху.

Тоді Василь Котик схопився з місця. Спотикаючись, ледве не падаючи, провалюючись між засипаними снігом дошками, він бігав, намагаючись схопити обірваний кінець, і, спіймавши, переможно крикнув:

— Єсть!

Крик його потонув у вітрі, а канат натягнувся і дзвенів, як розчалка на учбовому літаку, коли машина іде в піке. Котик бігав по землі в такт руху швелера, стримував його, і з кожним коливанням розмахи ставали все меншими і меншими. Тепер швелери натикалися один на другий, залізо гриміло у морозному повітрі дзвінко, розкотисто, і здавалося, що це б'ють на сполох.

Нарешті швелери спинилися. Вони висіли тепер недалеко від Полоза, але в руках у нього був тільки маленький обривочок, і закріпити їх він не міг. Тоді Котик швидко підбіг до скрині, з якої Полоз брав канат, обмотав собі біля пояса найміцнішого і, вже ні хвилини не думаючи про страх, поліз туди, де на залізній фермі, охоплений вітром і морозом, стояв виконроб Полоз.

Котик ліз угору, хапаючись, поспішаючи, не думаючи про те, куди ставити ноги, за що вхопитися руками, усім тілом потрапляв під удари вітру, спинявся на мить і все-таки ліз. Рукавиці його попадали на землю. Він не звернув на це уваги і помітив тільки тоді, коли залізо стало прилипати до долонь.

Він лаявся, лізучи вгору, лаяв вітер, сніг, мороз, лаяв люто і смачно, задьористо,і неповторно і все-таки ліз.

Коли він став поруч Полоза і вхопився за зігнуту, немов застиглу руку виконроба, сили його вже приходили до кінця. Задубілий Полоз помалу розмотав товстий мотуз.

А навкруг них божевільна свистопляска вітру і снігу досягла своєї найбільшої сили. Повітря йшло густою масою, воно навалювалося, як вода, і двоє людей на висоті тридцяти п'яти метрів над землею не могли довго опиратися цій силі. Але вони змагалися, прив'язували себе на мить до залізних рейок, потім перелазили на друге місце, намагалися заховатися від ударів вітру і ще встигали міцно, надійно кріпити швелери. Ці двоє протиставляли силі хуртовини спою волю, вміння, вони вміли перемагати, мусили перемоги, і перемагали.

І коли роботу було закінчено, раптом відчули вони і двадцятиградусний мороз, і вітер, і біль ранок від поздираної шкіри на руках. Тільки тепер відчули вони, як важко було виконати цю роботу. Сили вже зовсім залишили їх, коли вони спускалися на землю. Кожної хвилини здавалося, що ось-ось вітер святкуватиме перемогу над ними, зірве і кине на землю.

І вони спускалися поволі, часто зупиняючись і допомагаючи один одному. Не було ні страху, ні радості, була тільки напружена, як трос на вітрі, увага і єдине бажання: вирватися із смертельних обіймів вітру, стати на тверду землю.

Вони злізли, і поземка здалася їм зовсім не холодною після підхмарного вітру. Помалу рушили вони до виходу з кузні, знесилені і стомлені вкрай.

Кілька чоловік бігло їм назустріч. Розбурканий дзвоном швелерів сторож встиг подзвонити до виконроба кузні і чергового по будівництву. Зараз вони зустрічали Полоза і Котика.

Полоз хотів пройти, не звернувши ували на цих людей, але його зупинили. Виконроб кузні, інженер Гучко, став йому на дорозі. Обличчя його, напівзакрите сивуватими вусами, почервоніло від злості.

— Хто вам дав право порядкувати на чужих дільницях? — вигукнув він.

— Поредайте своєму виконробові, — процідив крізь зуби Полоз, (йому було важко ворушити замерзлими губами), — що він роззява, коли не просто сучий син.

З цими словами він відсторонив Гучка і швидко пі-шоп з цеху. Котик рушив слідом. За кілька хвилин вони вже стояли біля під'їзду будинку, де жив Полоз, і, лунко тупаючи ногами об цемент, струшували сніг. Виконроб запросив Котика зайти погрітися, і той не відмовився, хоч почував себе і не дуже зручно.

Вони промерзли до кісток, і тому теплінь кімнати здалася особливо приємною.