Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

то близька канонада. З кожним днем все упертіше обстрілювали фортецю з британського табору, все лютіше відповідали з бастіонів фортеці гармати.

Не мовчали і ті гармати, які повстанці відбили у капітана Бедфорда, — великі гаубиці і швидкострільні мортири капітана били по табору і не одну палатку розметали за горбами. У Інсура та його товаришів був точний приціл.

Ночами Дженні дивилась на небо, спостерігала дальні відблиски пожеж. На широкій площі перед будинком резиденції повстанці шуміли довкола багать, радіючи з нової вдалої вилазки з фортеці.

Подовгу не стихало навколо повстанських наметів, веселі крики долинали звідти, торжествуюче гудіння труб, музика. Повстанці святкували свої перемоги над британськими військами.

З інших міст доходили добрі вісті. В Сахранпурі, недалеко від Делі, мусульмани й індуси, всі як один, за прикладом делійців піднялися на боротьбу з іноземцями. Повстанці Морадабада прогнали британського резидента, весь британський гарнізон взяли в полон, а казну англійців конфіскували для потреб повстання, накупили і хліба для голодних, і пороху для солдатів. Посланці з Делі ходили і в князівство Бітхур, і в Джаної й дізналися, що Нана-саїб б'є британського генерала поблизу Каунпура, а рані[14] Джансійська Лакшмі-бай зібрала велике військо і веде його на англійців.

— Наше Делі — гора над горами! — з гордістю говорили повстанці. — Тут засвітилося велике полум'я, яке незабаром охопить усі індійські землі.

І шах делійський радів з успіхів повстанців. Він святкував їх перемоги на урочистих прийомах — дурбарах — у своєму палаці. У палацовому саду світилися рожеві й жовті ліхтарі, фокусники кидали кулі біля головного фонтана; до пізньої ночі в саду свистіли й вили флейти, били барабани.

Коло басейну на задньому дворі вечеряли танцюристи, заклинателі зміїв, фокусники. Шах наказував виносити їм рештки від свого столу.

Старий шах спав на цих прийомах, уткнувши сиву бороду в шовковий халат. Колись Бахадур-шах був молодий, сильний і жорстокий. Він любив славу й урочисті палацові дурбари, любив східну пишність, покроплену кров'ю, і розправи з непокірними, гідні його великих предків. Але зараз усе це в минулому. Переступивши вісімдесят років, Бахадур-шах почав писати вірші. Він креслив рядки двовіршів кінчиком своєї оздобленої різьбою палиці на садовому піску, як пізніше, ставши полоненим британської королеви, виводив слова пісень про кохання кінцем обгорілої палиці на стінах своєї темниці. Правителю Делі було вісімдесят два роки, він був лагідний, нерозумний і старий.

Крізь великий пролом у кам'яній огорожі саду Дженні бачила західний ріг шахового двору, прибудови, стайні, приміщення для слуг.

Диміли жаровні, дитячий плач долинав з-під навісів, жінки дзвеніли глечиками біля великого фонтана.

Якось Дженні пощастило здалеку побачити Бахадур-шаха. Він був невисокий, зігнутий, у білій чалмі і весь білий від старості. Поруч з ним, у відкритих носилках, несли пишно вбрану стару жінку з підведеними сурмою бровами. Нижня частина її обличчя була недбало прикрита білим шовком. Стара щось сердито говорила шаху. Це була Зейнаб-Махал — старша із шахових дружин.

У них ішла суперечка про наступника престолу.

— Твій старший син, Факіруддін, був скромний і благочестивий, — говорила Зейнаб. — Він знав двадцять чотири глави корана напам'ять і подорожував у святу Мекку… Та аллах не дав йому довгого віку. Ось уже більше року, світло душі, ми плачемо за твоїм сином Факіруддіном.

Стара сама отруїла наступника престолу вміло приготовленою стравою з дичини й прянощів з домішкою отруйної куркуми: Факіруддін був сином від іншої дружини. Всі інші принци — залякані, підкуплені — поставили свій підпис на папері, в якому говорилося, що вони відмовляються від престолу на користь сина старої — Джевен-Бахта.

Не погодився тільки один, перший за віком після загиблого, — Мірза-Могул. Почалась боротьба партій, підкупи, погрози, обмови. Британський резидент дізнався про незгоди й повідомив у Лондон, в раду Ост-Індської компанії.

«Ніяких наступників! — ухвалили в раді.— Бахадур-шах буде останнім у династії, і ніхто із синів не одержить престолу».

Ост-Індську компанію давно непокоїть цей царський двір у самому серці Індії, блиск старовинної династії, її престиж серед мусульман, непокоїть старий нерозумний шах, вимогливі принци, гра східної дипломатії, інтриги, а найбільше — таємничі листи, які Бахадур-шах, користуючись певною свободою зносин, засилав і до перського двору, і до самого єгипетського султана.

«На Бахадур-шаху покласти край династії нащадків Тімура!» — вирішили лондонські купці. З початком повстання все змінилося. Повсталий народ оголосив делійського шаха главою відроджуваної Індії.

З першого дня заняття фортеці повсталими військами старий шах знову став правителем Делі. І знову дістав право вибирати собі шахзаде — наступника престолу.

— Мірза — гарячий, жадібний, невтримний, — шепотіла стара Зейнаб. — Він стане причиною багатьох нещасть і загибелі трону.

— Майбутнє нам невідоме, а Мірза — старший, — заперечував Бахадур-шах.

— У нього шрам на лівому вусі, а каліки не успадковують престолу!..

— Розрізане вухо не каліцтво…

Сам Мірза, похмурий п'ятдесятирічний принц, у парчевому одязі, з нерухомим, ніби назавжди застиглим поглядом тьмяних чорних очей, цілими днями тинявся в спокійних залах батьківського палацу.

— Тяжко мені, Ассан-Улла!.. — скаржився принц своєму єдиному довіреному другові, придворному лікарю Ассан-Уллу. — Тяжко мені… Зейнаб — свавільна стара — володарює над моїм батьком. Поки вона тут, я полонений у своїх власних покоях. Я, старший із синів шаха, не вільний у своїх вчинках.

Принц знав, що Зейнаб не поступиться, що страва з куркумою, поки Зейнаб жива, кожного дня може бути піднесена і йому, і що той самий Ассан-Уллу, якщо звелить стара, ліку¬ватиме його так само, як він лікував отруєного Факіруддіна: від лікування отрута подіяла на дві години швидше.

Принц не хотів чекати…

— Терпіння, світло душі моєї! — твердив йому лікар. — Аллах великий. Ніхто не знає, коли він покличе до себе того, хто вже відзначений у книзі доль.

Поки в палаці тривало святкування,