Володимир Миколайович Владко - Дванадцять оповідань

з інженером обидва добре знаєте дислокацію. А тут треба робити все точно, інакше провалиться справа. Куди і що саме вони будуть тут ставити?

На столі лежав рівний квадрат паперу, ввесь перекреслений нервовими рухами олівця. Інженер подивився на папір, на Фімку, — і з повагою сказав:

— Смілива ви людина, товаришу Бабицький. Я, відверто кажучи, не спромігся б…

Командир полку ще раз нерішуче вимовив:

— Ех, Фімка, погана справа!..

— Та ну вас! — роздратовано вигукнув Бабицький. — Ще тут з вами витрачати час на розмови! Адже мені доведеться самому все побачити. Треба знати, з чого починати. Я начдиву доповів, він погодився, що саме так буде, як я кажу. А ви хочете, щоб я сперечався ще з вами?..

— Та не сперечався, а…

— Ну, гаразд. Давай так: чи знайдеш ти інший вихід? Адже снаряди будуть не раніше як через два дні.

Командир полку мовчав. І Фімка переможно підвів голову:

— Давай краще розмітку робити. Скільки точок ми маємо, товаришу інженер?

Вночі в Дубках закипіла дивна робота. Мовчазні зосереджені сапери по різних місцях викопували глибокі ями. Від ям ішли вузенькі рівчаки. Дерник з рівчаків знімався рівними шматками і складався тут-таки, травою вниз.

Сапери копали ями в різних місцях — на майдані, біля складів, біля центрального будинку, де розмістився у кількох вцілілих кімнатах штаб. Рівчаки від кожної ями сходилися всі до одного центру — до старої дзвіниці. Три чоловіки — Фімка Бабицький, інженер і командир полку — ходили вздовж рівчаків, вимірювали, підраховували.

Потім в ями укладали привезені на тачанках довгасті дерев’яні ящички. Їх клали до ям в строгому порядку, коло них обережно встановлювали малесенькі апарати в футлярах. Чорний дріт простягнувся від ям рівчаками і зазміївся до дзвіниці. Потім ями засипали, поклали на них назад дерник, утрамбувавши перед тим землю. Густа трава дернику прикрила й рівчаки.

Біля дзвіниці дроти з’єднувалися, зникали у вибитій між камінням щілині і проходили всередину дзвіниці.

Фімка обережно піднявся східцями на другий поверх. Тут він підійшов до вкритої цвіллю стіни і засунув у щілину залізну палицю. Кілька каменів стіни важко повернулися. Фімка, спинившись у вузькому проході, запросив інженера і командира полку:

— Заходьте, будь ласка. Мій кабінет. Винайдено, щоправда, не мною, але відкрив цей кабінет я сам. Ну, дайош панцерники! Що скажете, товариші?..

Товариші оглядалися у тісній маленькій кімнатці, яку освітлював принесений Фімкою ліхтар. Малесенька — тільки лягти можна — кам’яна кімнатка з вузенькими щілинами-віконцями, звідки дув холодний нічний вітер.

— Погано хіба? Ну, починаємо працювати!

Атака й справді почалася на світанку. Підтримані панцерниками білі розгорнули широкий наступ. Стало явно, що Дубки відстояти не можна. З штабу прийшло розпорядження:

«Повільно відступати вздовж шосе, залишаючи Дубки противникові».

Частина відступала у строгому порядку, з’єднуючись щільним потоком на шосе і відходячи вздовж лісу.

Відступ, повільний і обережний, тривав увесь день, поки бійці відійшли до заздалегідь приготованих за шість кілометрів укріплень.

Білі мали завдання захопити Дубки лише як вихідну позицію. Звідси шлях був вільний, і тимчасові укріплення в шість кілометрів не важко було захопити й потім. Панцерники пройшли фольварок, проїхали на кілометр-два вздовж шосе — і повернулися назад на ночівлю: сутеніло. Машини розташувалися у дворі фольварку. За ними рівним чотирикутником вишикувалися зарядні ящики легкої артилерії. Праворуч, ближче до болота, зупинилися тридюймовки.

Штаб зайняв кімнати центрального будинку, де ще минулої ночі стояв штаб червоних.

Вартові піднялися на дзвіницю: солдати підіймалися скрипучими східцями, стукаючи прикладами й чобітьми.

До ночі в Дубки стягувалися обози. Червоні мовчали: лише зрідка здіймалася стрілянина з гвинтівок.

Ніч прийшла у вогкому тумані, який вкрив землю від місяця й зірок. У Дубках стояла тривожна тиша позиційної ночі. Насторожений сон охопив фольварок. Не спали лише вартові. І ще не спав той, присутність кого ніхто не підозрював у кам’яній стіні старої дзвіниці, хто лежав у вузькій і тісній кімнатці, стежачи за стрілкою годинника, на маленькому циферблаті якого ледве помітно блимали зеленуватим світлом цифри.

Фімка чекав заздалегідь вирахованого моменту. Близько його голови стояв холодний ящик акумулятора. Проводи акумулятора з’єднувалися на розподільній дошці, на якій намацувались тверді кістяні кнопки.

Стрілка годинника рухалась дуже повільно. Фімка здригував, час від часу його трусило, наче від нападу пропасниці.

Нарешті стрілка годинника торкнулася цифри 2, яка холодно сяяла в темряві. Похололим пальцем Фімка натиснув одну з кнопок. І за мить пролунав оглушливий гуркіт вибуху у західній частині Дубків. На секунду Фімка побачив у світлі, яке яскраво виблиснуло крізь вузенькі віконця, свою руку, що лежала на дошці. І відразу світло зникло; приголомшене вухо Фімки все ж таки чуло вигуки і гуркіт: то падало викинуте вибухом каміння.

Тоді Бабицький натиснув дальшу кнопку. Знов гуркіт вибуху приголомшив його. Фімка відчув, як затремтіла кам’яна підлога, на якій він лежав. І водночас він почув, як повз потайні двері, стукаючи чобітьми, пробігали вниз східцями вартові, що були нагорі, на дзвіниці. Вони злякались чогось, вони тікали. Чого вони злякалися?

І раптом у Фімки майнула думка, що стара дзвіниця може впасти, зруйнуватися від вибухів, він не встигне включити всі проводи. Ця думка сповнила його люттю.

Не гаючи жодної секунди, не думаючи ні про що, Фімка натиснув одну за одною всі кнопки на дошці. Небувалий гуркіт кількох фугасів, що зірвалися разом, вже не дійшов до свідомості Фімки. Підлога затремтіла сильніше щось вдарило його по голові.

В останньому проблиску свідомості Фімка відчув, що підлога під ним зникає і сам він кудись летить.

Потім все змішалося.

Контратака червоних, яка почалася після першого ж вибуху, не зустріла опору. Білі частини шалено тікали