Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

знає він, як почуває себе «той бідолашний Жорж Понімірський».

— Спасибі, йому не гірше.

— Ви знайомі з Понімірським? — зацікавилася панна без брів.

— Ще б пак! — відказав Никодим. — Це мій товариш з Оксфорда.

Почалася розмова про родину Понімірських, яку всі тут добре знали. Обізвався й депутат Лясковницький.

— Яка страшна трагедія цього дому! Видали дочку за якогось лихваря, як там його?..

— Куницький, — підказав Никодим.

— Такі нерівні подружні зв’язки, — вів далі депутат, — позбавляють нас…

— Пане депутате, — перехопила княгиня, — даруйте, що перебиваю, але я хотіла спитати… — І, коли Лясковницький підійшов до неї, прошепотіла: — Майте на увазі, що пан Дизма, кажись, родич Понімірських.

Тим часом зайшла мова про пані Пшеленську. Баронеса твердила, що пані Пшеленській безперечно минуло вже п’ятдесят, а добродій з моноклем запевняв, що їй немає ще й сорока п’яти. Никодим визнав за доречне спростувати:

— Пані Пшеленській тридцять два роки.

Всі здивовано глянули на нього.

— Звідки ви знаєте, пане президент? — спитав лисий граф. — Чи не малувато це?

— Ну що ви, — обурився Дизма. — Я точно знаю. Мені казала сама пані Пшеленська.

Він мовив це з щирою вірою і вельми здивувався, коли знову усі зайшлися реготом, а пані Конецьпольська вдесяте повторила, що він «злюка».

Хоч Дизма вже й оговтався в цьому товаристві, а проте відчув велику полегкість, коли побачив Яшунського. Перепросивши, рушив до нього. За хвилину обидва вже стояли біля вікна, і Яшунський розповідав якийсь анекдот.

— Незвичайна людина, — мовив депутат Лясковницький.

— З ким він там бесідує? — спитала сивувата дама.

— Ах, так. Цей президент Дизма… Видно, що навіть під час легкої гутірки обмірковує важливі справи. Дуже цікавий тип.

— Тип державного діяча, — безапеляційно закінчив депутат.

— Дуже цікавий, — докинула панна з повискубуваними бровами.

— Чи він справді з курляндських баронів? — поцікавилась сивувата дама.

— Авжеж, — потвердив Лясковницький, який вважав себе за знавця геральдики. — Безперечно.

— Він цілковито comme il faut[28], — мовила княгиня.

Додому Никодим повернув рано. Лежачи в ліжку, обдумував свої успіхи на прийомі у князя Розтоцького. Він познайомився з усією найвищою аристократією, і вона приймала його так шанобливо. Дістав кілька запрошень на різні дні. Збирався занести їх у записник, бо постановив відвідати якнайбільше знатних домів. Зашкодити це йому не зашкодить, а допомогти може.

Власне кажучи, думка про аристократію у Никодима склалася не вельми висока.

«Глупаки, — мислив він, — лишень скажи їм що-небудь — уже захоплюються, наче ти Америку відкрив».

Це не означало, що Никодим намірявся змінити тактику, завдяки якій він здобув славу маломовної людини.

Всі ці думки прогнали сон. Дизма перевертався з боку на бік, одну за одною палив цигарки і нарешті засвітив світло.

«А чи не переглянути Нінині листи?» — спало на думку.

Їх зібралося вже три великі пачки, і сливе всі навіть не розпечатані. Він знову ліг і заходився читати. В листах повторювалось одне й те саме: любов, туга, надії, прохання приїхати, ну, і скрізь довгі психологічні висновки.

Ці листи були такі нудні, що за якихось п’ятнадцять хвилин Никодим скинув їх на підлогу і погасив світло.

В пам’яті зринули жінки, які траплялися в його житті. Їх було небагато, і в душі Никодим мусив визнати, що жодна з них не зайняла у нього так багато часу, як Ніна, і про жодну він стільки не думав. Згадав про Маньку з Луцької вулиці. Мабуть, уже зовсім зійшла на пси, а може, й до білета докотилась… Шкода дівчини… Що б вона сказала, якби довідалася, що колишній їхній пожилець тепер такий великий чоловік?.. Роззявила б рота…

А ті жінки, яких Никодим зустрів у салоні князя Розтоцького…

«Ну, ті теж липнули до мене, але, правду кажучи, я б не знав, що з такою й робити… Хоча всі вони однакові. Аби тільки силу мав, то кожній здолав би дати ради…»

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Засідання контрольної ради банку відкрив пан президент Дизма, по тому секретар Кшепицький прочитав порядок денний і слово взяв директор Вандришевський.

Присутні — їх було близько двадцяти душ — пильно слухали звіт, з якого випливало, що перший період діяльності хлібного банку цілком виправдав покладені на нього надії, доказом чого є збільшення обігу в сільському господарстві, закуп штучних добрив, сільськогосподарських машин, устаткування на молочні ферми тощо.

— Підвищення цін на хліб, як видно з аналізу, благотворно вплинуло на загальне пожвавлення господарського життя в країні, яка впевнено йде до ліквідації економічної кризи, завдячуючи цим геніальному експериментові нашого достойного президента Никодима Дизми та його активному керівництву сільськогосподарською політикою.

Пролунали вигуки «браво», і президент, підвівшись з місця, на всі боки кланявся членам контрольної ради.

Саме почалися докладні звіти, коли в кімнату зайшов навшпиньки кур’єр і викликав секретаря Кшепицького. За хвилину той повернув і нахилився до президента.

— Пане президенте, приїхала графиня Конецьпольська.

— Конецьпольська? Чого їй треба?

— Хоче сказати вам кілька слів. Гарненька жіночка. Попросіть директора департаменту, щоб він заступив вас, а самі вийдіть.

— Якось незручно.

— Зручно. Нічого важливого вже немає, а пропозиції приймуть без дискусії.

— Ну, добре. Тільки що їм сказати?

— Можна сказати, що ви повинні прийняти якогось етранжера