Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

всі, хто мимоволі жив у тіні Кам'яного Моря, і далі добували і свої машини, і запчастини до них або на звалищах армійської техніки, або в «залізних садах» на зразок того, що глибше й глибше вростав у здичавілу землю на Ковальському пагорбі.

Новим у приозер'ї залишалося тільки старе: будь-який шматок брухту, навіть проіржавілий чи зав'язаний вузлом, треба було покласти у масляну ванну, прочистити щіткою, відшліфувати, виправити напильником і кувалдою і знову пустити в хід, доки знос не покладе кінець його використанню і не залишаться самі відходи, придатні лише до переплавки. «Залізні сади» довкола будинків і садиб невпинно росли, але кількість корисних запчастин у них так само невпинно зменшувалась, а гаазька плавильня, єдина на все приозер'я, давала низькосортний метал, який із кожною наступною переплавкою ще більше втрачав якість і міцність.

До того ж і профілактика, і ремонт, і перетворення брухту на вогненно-текуче пекло, яке треба було відлити у нові форми, потребували вмінь та інструменту, яким володіли дуже нечисленні майстри. Кожен із них був мимоволі і ковалем, і механіком, і слюсарем, а то й ливарником; на деяких хуторах їх шанували як таких собі шаманів, які, всього-на-всього відремонтувавши дизель-генератор, могли піднести садибу до залитої електричним світлом сучасності, а могли й знову втопити її у мороці минулого.

Найвідомішим і найпопулярнішим із цих механіків усе ще лишався молодий моорський коваль — принаймні до нинішньої осені. Хоча він і відмовився від своєї спадщини і зник у Собачому домі, але в перші тижні і місяці нової служби був цілком досяжним навіть за колючим дротом огорожі вілли «Флора», і його знов і знов кликали ремонтувати зламані машини. Проте саме зараз, коли простої та аварії різко почастішали, він не підводив і голови, якщо хтось гукав до нього крізь колючий дріт: Ковалю, допоможи, га?! Відтоді як став мало не сіамським близнюком Собачого Короля і прямо на очах в одного каменяра у кар'єрі навіть черевики шнурував цьому армійському шпигунові і щіткою вичісував пил з волосся, проклятий коваль не чув більше навіть свого імені.

Місцеві власники машин, у тому числі гаазькі та ляйські, довго не покидали спроб подарунками та проханнями виманити його з вілли «Флора» назад до верстату, горну, назад у «залізний сад» високо над озером. Скільки разів ці прохачі стирчали попід колючим дротом вілли «Флора» з маковими рулетами, копченими лящами, з величезними шматками шпику, з кошиками груш і грибів, чекаючи, коли коваль вийде на веранду, під'їде на «Вороні» чи з'явиться на дорозі від човнового сараю, збоку від Собачого Короля. Деякі тягнули з собою в мішку зламані деталі своїх машин і наривалися на собачі зуби, коли норовили підсунути ці штуковини на під'їзну дорогу: може, коваль хоча б мимохідь кине на них погляд, а то й пораду яку дасть. Однак коваль, якого тепер і поромник, і робітники в каменоломні звали між собою Охоронцем, не піддавався ні на прохання, ні на обіцянки. Тільки за особливим розпорядженням Собачого Короля або коли прохач примудрявся переконати Бразилійку замовити про нього словечко, він зрідка погоджувався полагодити якийсь механізм. Усім іншим машиновласникам коваль категорично відмовляв, деяких гнав геть, погрожуючи спустити собак, а особливо настирного солевара, який три доби поспіль підстерігав його вранці на причалі з електрогенератором від вантажівки, він так різко відштовхнув, що бідолаха спіткнувся і навзнак упав у воду.

Берінг не бажав більше займатися залізним мотлохом своїх ковальських років. Звісно, пристрасть до різної механіки була в ньому непереборною, але занедбані моорські машини, ці мутанти, ці залізні виродки, що пройшли величезну кількість переробок і за десятки років ламані-переламані всякими руками й ручищами, демонстрували йому тепер насамперед його власну ваду: пильно й допитливо вдивляючись у роз'їдені корпуси двигунів, у тріснуті голівки циліндрів, у закопчені свічки запалювання, у намертво запечені шестерні й іржаві шарніри, він болючіше й гіркіше, ніж під час будь-якої іншої роботи, відчував сліпу пляму, діру у своєму світі.

Можливо, так відбувалося просто тому, що дні ставали коротшими, через загальний брак світла чи через просто-таки непробивну хмарність цих тижнів, але замість причини механічного дефекту, замість болтів, пружин і отворів він іноді бачив лише цю пливку сліпу пляму у своєму оці. Коли в такі години ще й якийсь нетерплячий машиновласник зазирав йому через плече і мучив питаннями про тривалість ремонту, злощасна пляма в оці деколи розповзалася хмарою сажі. З кожним невдалим ремонтом, з кожною допущеною помилкою — таке траплялося, коли власник машини спостерігав, як він дивиться у порожнечу і навпомацки шукає крихітні детальки, — росла небезпека, що діра в його світі не залишиться таємницею для інших.

Лише займаючись власними, добре знайомими механічними витворами, він не потребував денного світла, а тим більше соколиних очей. Якби зламалася «Ворона», генератор на віллі «Флора» чи механізм пістолета, він наосліп відшукає будь-яку ваду, розпізнає її просто за звуком — і наосліп же виправить. За багато-багато годин філігранної механічної роботи він видовжив магазин пістолета, збільшивши його вогневу міць до двадцяти з гаком пострілів, і сліпа пляма йому при цьому особливих незручностей не завдала.

Адже хай би якими малими були деталі якогось механічного пристрою, над яким він потайки працював у сараї Собачого дому, — якщо темрява приховувала від нього якийсь отвір, він руками бачив те, що потрібно, або чув ослаблу пружину, люфт шарніра; для цього зір йому не був потрібен. Йому здавалося, ніби цієї осені кінчики пальців щодня набирають чутливості, а слух — непомильної, часом хворобливої гостроти, і тому він почав при кожній зручній нагоді одягати рукавички, а бурхливими жовтневими ночами, коли вся земля довкола стогнала, гриміла й вила, немов якась органічна машина, став затикати вуха ватою і воском.

У деякі дні, коли він самотою гуркотів на «Вороні» уздовж злітної смуги старого летовища і в моменти найвищої швидкості віддавався ілюзії польоту, він часом на декілька секунд, що перехоплювали подих, добровільно зрікався зорового образу світу, заплющував очі і летів уперед у захваті, який неможливо було ні з чим порівняти. Коли через чотири-п'ять ударів серця він розплющував очі, біля тієї ж облізлої смуги огорожі, — сліпої плями немовби