Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

товаришеві йти за собою, Апостроф поліз нагору, чіпляючись по-мавпячому за іржаві скоби, вбиті в стіни колодязя.

— А я пройду дальше по трубе, — сказав Черкес і важко рушив у темряву.

— Почекай, — зупинив його Леопард, — візьми тепловізор.

Він простягнув товаришеві пластикову трубу.

— А ми що? — запитав Лисий.

— Будемо чекати з тобою тут, капітане, хто з них перший повернеться.

Першим повернувся Черкес.

— Там, с той стороны, тоже колодец. Но выходит он возле частного сектора. И все. Эта труба тупиковая. Я не могу понять, где сток из монастыря. Тупиковый он, этот коллектор, что ли?

Леопард скривив губи в сумніві. Він не боявся невідомості, але страх як не терпів нелогічності. Величезна бетонна труба завдовжки сотні метрів, що нею вільно могла гуляти людина, вища від середнього зросту, мусила мати своє призначення, свій вхід і вихід. А так виходить, що тонни міцного бетону закопали в землю незрозуміло навіщо.

Та його роздуми перервав голос Апострофа. Голова бійця майже закрила круглий отвір.

— Вилазьте, тут нікого немає.

— Лисий, друже, пройди з Черкесом уперед цією трубою, прикрий той другий колодязь, — кинув капітанові Леопард і поліз нагору, туди, звідки долинав голос бравого юнака.

Нагорі вже розвиднилося. Сонце пробивалося крізь сірі хмари й ніби обмацувало променями золотоголову дзвіницю монастиря.

— Там нікого немає, Леопарде, і Мозес уже пішов туди, — кивнув на дзвіницю Апостроф.

— Добре перевірили? — спитав більше для проформи Леопард і рушив до дзвіниці. — А ти, друже Апострофе, залишайся контролювати вихід із цієї труби.

— А можна, я з тобою? З тобою мені веселіше, — попрохав Апостроф.

— Добре, ходімо, — погодився Леопард, не бажаючи вислуховувати нудне скиглення бійця, що, як він розумно передбачив, неодмінно прозвучить після відмови.

У монастирі було порожньо. Під ногами тріщало бите скло. У повітрі висів неповторний запах плавленого воску. Перед вівтарем на підставках стояли жовтуваті свічки. Скільки вони тут, неприбрані, чорніли погаслими ґнотами, невідомо. Мозес був тут. Він дістав запальничку, підпалив ґніт однієї зі свічок і, дивлячись на сумні лики святих, перехрестився.

— Ану загаси її негайно! — крикнув Леопард, і луна порожнього храму багаторазово повторила командирський наказ. Мозес послухався. Його зашкарублі, натруджені війною пальці навіть не відчули опіку від полум’я. Ніщо не мало виказати присутність лазутчиків.

Вони піднялися на дзвіницю. Дерев’яні сходи буркітливо порипували в такт кожному кроку бійців. Піднявшись нагору, розвідники влаштували собі зручну лежанку і, діставши біноклі, взялися стежити на три боки.

Звідси добре проглядався аеропорт і всі підходи до нього, аж до передових українських позицій. Сіра громада розбитого термінала мовчазно лежала біля злітної смуги, як туша викинутого на берег кита, обгризена дикими псами. Погляд досвідченого військового міг розгледіти на місцевості сліди масивного укріпрайону, що зв’язав мережею окопів та бліндажів лінію оборони сепаратистів. Леопард витяг із нагрудної кишені пластиковий файл, у ньому акуратно були загорнуті блокнот і коротенька ручка. Він почав записувати координати, звіряючи їх із портативним навігатором, та малювати схеми укріплень. Те саме робили і його бійці. І раптом із-за посадки рикнув потужний мотор.

До посадки було близько кілометра. Ніхто не розгледів за деревами важкий броньований механізм, що раптом завівся й поїхав. Та, може, він і не стояв, а просто непомітно для розвідників під'їхав до високих дерев. Звук мотора наближався до монастиря. Невдовзі бійці змогли визначити, що моторів було як мінімум три. На дзвіницю принесло запахи мастила та спаленої солярки.

— Вони їдуть сюди, — шепнув Апостроф, але Леопарду це й так було зрозуміло.

Техніка повільно звертала з польової дороги на порожнє монастирське подвір’я. Машин і справді було три. Першим заїхав розмальований зеленими й чорними плямами німецький джип із високими колесами. Біля нього зупинився скромніший «УАЗик» із брезентовим дахом. А за ними рухався велетенських розмірів незвичаиний агрегат.

Він був схожий на танк. Його гусениці важко й байдуже перевертали вкриту інеєм землю. Двигун випускав пасма смердючого диму. Але замість башти він мав дуже дивну конструкцію, що скидалася на ракетну установку з кількома пусковими блоками. Те, що це якась потужна зброя, стало ясно з першого погляду. Бійці на дзвіниці нервово зашепотілися.

— Що це? — запитав Мозес.

— Не знаю, — похитав головою Апостроф.

— Я знаю, — зауважив Леопард. — Ця фігня крутіша від атомної зброї. Це «Град» та вогнемет, два в одному, як то кажуть. Залповий термобаричний вогнемет. Випалює все.

— Весело, — сказав невеселим голосом Мозес. — І до наших позицій може дістати?

— Легко, — відповів командир.

— А що ми можемо? — питання Апострофа явно адресувалося самому собі. — А ми можемо це тільки відзняти й показати всьому світові, чим нас росіяни спалюють.

Він засунув руку в розгрузку й дістав звідти маленьку камеру в прозорому чохлі, схожому на похідну мильницю. Камера легко кріпилася на шоломі, для чого, власне, там було передбачено кронштейн, і Апостроф приєднав до нього чохол одним легким рухом. Боєць намагався не надто рухати головою, щоб картинка виходила чіткішою та стабільнішою.

Гігантська установка була російською. На озброєнні української армії не було таких систем, і тому в розвідників не лишалося сумнівів, звідки сюди затягли гусеничного велета.

З плямистого джипа вийшло двоє в російському камуфляжі. Один, залишивши автомат у машині, попрямував