Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

крутнеться, зробить усякі там свої жіночі справи і прийде у штаб, де включиться з головою у його роботу. А тут письменним, таким, як вона, роботи по саме горло: і випускати листівки, і редагувати накази, і вести поточне листування, облік повстанців, і навіть просто щось розумне порадити. Та й самому Нестору буде приємніше й бадьоріше працювати, коли поряд сидітиме за столом його кохана жінка.

Коли Махно зайшов у штаб, тут сиділи сумні Макухи: старі Прохор Кирилович та Калина Петрівна й молоді Денис і його сестра Мелашка. З ними Нестор привітався. Його завжди важкий погляд холодних темних очей, що морозив людину навіть з сильною волею, зараз світився привітною лагідністю і підкупною добротою.

— Макухи майже усім сімейством, — засвідчив факт солідної депутації "батько". — Тоді чого не з'явився й більшовик Микита? — Нестор перевів свій погляд безпосередньо на Прохора Кириловича. Той вже давно приготував відповідь на передбачуване запитання отамана, але зараз, коли Махно свердлив його своїми пекельними очима, наче просвічував душу, старий не зміг обманювати (а хотів же це зробити!) і чесно відповів:

— Він дійсно, Несторе Івановичу, приїхав з губернії додому. Але чогось тебе боїться, то й не прийшов.

— Скажіть, нехай з'явиться — не з'їм і не розстріляю. З ним є особлива розмова. І ви йдіть усі додому. Не заважайте мені працювати.

— А ми ж, Несторочку, хотіли тебе слізно просити,... — це вже сказала жаліслива й добродушна Калина Петрівна. Махно її різко перебив, посуворішавши:

— Знаю, що не з калачем прийшли у гості, а просити... Ідіть, поки в мене серце — каменем не стало.

Усі Макухи підхопилися — і за хвилину навіть їхні сліди простигли. Нестор з'ясував у чергового оперативну обстановку в окрузі і в світі, вислухав доповіді своїх командирів Сидора Лютого, Семена Каретника, Григорія Василевського, обох Лепетчинків — братів Івана та Олександра. Коли вони пішли, — задумався... Йому було над чим сушити голову. З південного сходу на Україну наступали білогвардійці. З північного сходу — більшовики. Ці вже навіть створили свій "кишеньковий" уряд Української радянської республіки та ще й, здається, з гучною назвою соціалістичної, хоча соціалізмом і українством в тому уряді і не буде пахнути[28]. Так доповідає агентура з Москви. А з півночі, з Києва, розпустили свої щупальці по всій Україні петлюрівці. Усіх їх, білих, червоних, місцевих і столичних націонал-шовіністів Махно вважав ворогами української революції та українського селянства. Отже, з ними усіма потрібно вести рішучу війну. Та боротися одному на три фронти одночасно просто неможливо. Щоб перемогти у цій павучій гризні, потрібно почергово об'єднуватися з кимось одним проти інших. Та в першу чергу в самого має бути нормальне військо з нормальним штабом та всіма іншими атрибутами. Ті партизанські загони, які є досі, Махна просто не влаштовували. Отже, на порядку денному в нього стоять нагальні завдання: об'єднання численних загонів і груп в одну військову одиницю і вирішення питання про союзника. Вирішувати ці дві проблеми слід одночасно. Коли з першою у Нестора вже були свої плани, то з другою проблемою, з союзником, справи ускладнювалися. Скажімо, біляки з цієї гри випадають раз і назавжди, бо вони — захисники імперії і царської системи. Таким чином, їх потрібно бити, бити і ще раз бити! Петлюра далеко не втік від царських генералів. Різниця лише в тому, що він захищає не російських, а своїх, доморощенних українських поміщиків та буржуїв. Але все-таки своїх, не чужих, і щось про землю говорить, про її розподіл між трудящими, тільки якось туманно і незрозуміло для селян розповідає він про землю... Ні, з ним також не варто йти в одній запряжці і навіть в одному напрямку. Але принагідно можна його використати, зігравши на національних почуттях, які для Нестора не варті й ламаного гроша. Анархо-комунізм і національна чванливість — явища несумісні. Тепер — більшовики. Це — терористи і антинародники, великодержавні держиморди. Вони значно небезпечніші для селян і робітників, ніж петлюрівці й білогвардійці разом узяті. Бо в своїй ідеології, у своєму вченні використовують цілком пристойні гасла, біблійні заповіти, на гачок яких ловляться, в першу чергу, пролетарі. А насправді більшовики — це вовки в овечій шкурі. Вони принесуть людству, яке схилиться на їхній бік, стільки горя, скільки не бачила земля від дня свого існування. З ними — також непримиренна боротьба. Але зараз вони зі своїми гаслами про націоналізацію землі, фабрик і заводів та передачу всього багатства робітникам і селянству можуть бути союзниками у боротьбі проти білогвардійців і націоналістів. А там буде видно.

Нестор вийшов до чергового, поцікавився, чи не прийшов Микита Макуха.

— Прийшов, "батьку". Ондечки у дворі гуляє, чекає твого виклику.

— Скажи, нехай заходить.

Нестор бесідував з Микитою, здавалось, відверто і щиро, хвалив більшовиків, які сміливо і віддано б'ються з біляками в районах Харкова, Ростова і в Донбасі. Тут Махно згадав свій візит до Леніна влітку 1918 року, коли вождь російських більшовиків відверто висловлював свою ненависть до Української Народної Республіки та її керівників, і зауважив:

— Але ж нехай мудрий Ленін не забуває, що в нас є ще один надто серйозний ворог — петлюрівці.

— Ми це добре усвідомляємо, Несторе Івановичу, — погодився Микита. — Але російські більшовики б'ються зараз, як риба об лід. У них немає хліба, сала. Робітники Москви й Петрограда голодують... Військових сил також обмаль.