Автор невідомий - Українські традиції

згоді. Це все, сильніше за людину, згодом стало мститися, як сила вища, як божество, з яким треба було скласти відповідні лояльні стосунки. Це й був уже зародок первісної релігії. Слово Релігія, religio – зв'язок, звичайно, з божеством, від лат. religere – зв'язувати; Віра – це вже система вірувань, система зв'язків людей з божеством.

Очевидно, ми мали дохристиянську релігію, як мали її й інші народи. І зовсім правильно проф. О. Потебня твердив: «Занадто рано поховали в нас слов'янську мітологію: порівняння імен грецьких з санскритськими показує, що вже перед розділом греків і індусів була розвинена релігія. Було б дивно, коли б слов'яни її не мали. Замовчування в наших літописців та інших або поверхові згадування народніх вірувань пояснюються зневажливим відношенням монахів до цих вірувань. З відсутности даних не можна робити тільки негативні висновки. Адже, коли б не заховалось «Слово о полку Ігореві», можливо, що хтось би вивів з того, ніби в слов'ян не було народньої поезії».[169]

Початкові вірування були найтісніше зв'язані з життям, – з природою свого довкілля, бо це вимагалося своїм господарським побутом, – це були вірування натуралістичні, на природі побудовані. Людина хотіла бути зо своєю природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і тому початкова релігія заснована була на боротьбі з своїм довкіллям за своє існування, власне на певному ставленні до цього довкілля, – до сонця, води, землі, дерев і т. ін., а особливо до звірини. Первісна віра була віра практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов'язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра й життя були нерозірвально пов'язані сотнями ниток.

Давня віра була вірою анімістичною (лат. animus – душа, живе), цебто людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась, як до істоти живої. Культ природи стояв в основі первісного релігійного світогляду, а релігія була одухотворенням усього довкілля.

По цьому людина стала все своє довкільне уосіблювати, очоловічувати, віра ставала антропоморфічною (гр. antropos – людина). Оці три елементи: анімітизм – оживлення, анімізм – одухотворення й антропоморфізм – очоловічення, – становлять основу давнішнього дохристиянського вірування, це бачимо в усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т. ін., – усе це живе, має свою душу, чоловіковидне.

Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, глибоко просяк навіть розвій нашої мови, в якій позостався аж до сьогодні. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, вітер свище, несе його, небесне світило, і сотні інших, – усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ми тепер не віримо в їхній реальний зміст, а сприймаємо тільки як свій словарний фразеологічний трафарет.

Звичайно, для первісної людини ці вирази були зв'язані з його віруваннями, більше того – постали з них[170]. Анімізм і антропоморфізм – це основні риси дохристиянського вірування: усе кругом живе, як і люди, усе народжується й помирає. Риси ці пережили довгі століття, і живі в нас іще й тепер у наших піснях, казках, загадках, приказках, у мові тощо. У народніх творах небесні світила, дерева, рослини, квіти, річки, звірі, каміння, вітри і т. ін., – усе було живе й очоловічене, і дохристиянській людині це не була проста метафора, як це сприймаємо тепер, – це була для неї релігійна правда.

Для прикладу згадаймо наше «Слово о полку Ігоревім», пам'ятку 1187-го року, з якого бачимо, що світогляд його автора був чисто анімістичний, – уся природа в «Слові» жива, горю людини тут співчувають і квітки, і дерева, і птахи, і людина тут говорить з природою, як з живою істотою, пор. плач-голосіння Ярославни.

Ось трохи виписок із «Слова»: «Стязі глаголять… Солнце ему тьмою путь заступило, ночь, стогнучи ему грозою, птиць убудила. Свист звірин воста близь»… Коли русичі були побиті, то «туга ізійшла по Русской Землі. Ничить трава жалощами, а древо з тугою к землі приклонилось».

Так само, коли року 1093-го втопився в річці Стугні юнак князь Ростислав, а мати голосила по синові, то «униша (засмутилися) цвіти жалобою, і дерево ся з Тугою к землі приклонилося»… «Донець рече: Княже Ігорю… Ігор рече: О Донче!»… «Дон тя, княже, кличеть і зоветь князі на побіду». «Кричать теліги вполуночі, мов, – лебеді розпуджені». Ігореві, коли він утікав з полону, «дятли тектом путь к ріці кажуть». Як бачимо, природа жива і в повному контакті з людиною.

Найрізніші уосіблення й одухотворення широко відомі в нашій (та й світовій) поетичній мові, – тут уся природа жива, і в цілому світі ще й тепер це вважається найвищим поетичним стилем. Звідки це постало? Безумовно, це йде з дохристиянських часів, чого доказом служить «Слово» 1187-го року, написане таким власне стилем. І цікаво, що всім такий стиль подобається, і всі його добре розуміють і відчувають серцем, як сон літньої ночі…

Дохристиянська наша релігія – це звичайна релігія кожного первісного народу. Таку природну господарську релігію ми бачимо не тільки в себе, але і в інших народів усього світу, бо однакові умовини життя викликують і однакові вірування. Під словом «вірування» я розумію їх усіх разом, цілий комплекс їх, а не тільки самі вірування про богів