Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

Отож, повторимось: без Анни не з’явилося б християнство на Русі – принаймні за Володимира. Але він захотів поріднитися (поєднавши приємне з корисним) з імператорським домом могутньої Візантії. Тож змушений був прийняти з Анною і християнство – як віно молодої, про що ніколи не шкодуватиме і не сумніватиметься в правильності свого вибору. Навпаки, дякуватиме небесам, що послали йому і Анну, і християнство.

Отож вони щасливо доповнили одне одного – візантійська царівна і нова віра.

І що з того, що коли він назнав у Візантії принцесу Анну, то вже був одруженим?

Тоді звичними формами шлюбів «у слов’ян старої віри були моногамія (у чоловіка одна жона, а в жони відповідно – один чоловік, що звалося одношлюбністю) і полігамія, багатошлюбність, коли чоловік міг одночасно мати кілька жон (правда, цього права, багатошлюбності, жінки були позбавлені).

У деяких слов’янських племен (хоча б ті ж в’ятичі, радимичі чи сіверяни) полігамія була звичайним явищем. В інших кілька жон брали собі тільки заможні господарі, які мали велике господарство, і, звісно ж, князі…

Про такі княжі гареми розповів арабський мандрівник Ібрагім ібн-Якуб. Якщо йому вірити, руські князі часто тримали (неодмінно замкненими, щоби на них ніхто й глянути не міг) по 20 і більше жінок.

Інший арабський мандрівник Ібн-Фадлан розповів про якогось руського князя, котрий мав ні багато, ні мало, – 40!

Нового бога Володимир прийме без вагань, бога візантійського християнства. З його допомогою виведе Русь на широку дорогу, і вона стане рівнею всім царствам і князівствам.

Але одружитися з візантійською принцесою, як задумав тоді великий князь Київський Володимир Святославич, було не просто. Князеві доводилося докладати неймовірних зусиль, аби досягти свого. Одруження ж із візантійкою для київського князя було надто престижним – і для нього, і для підняття авторитету на Русі.

Спочатку довго нічого не виходило, візантійці й слухати не хотіли, щоб віддати свою принцесу за якогось там русича. Володимир терпляче очікував нагоди.

Сприятлива ситуація склалася на початку 80-х років X століття, коли у Візантії спалахнула громадянська війна…

Війна – організована збройна боротьба між державами, суспільними класами – це одне, а громадянська війна всередині держави, коли свої ідуть на своїх – це зовсім інше. Принаймні жахливіше. Така братовбивча бійня і спалахнула у Візантії, коли земельні магнати, вельми могутні та виступили проти імператорів-співправителів Василія і Костянтина, намагаючись всадовити на трон свого ставленика полководця та політика Варду Скліра.

І свої кинулись бити своїх. За булаву, як пізніше казатимуть в Україні. Чи як у Візантії – за трон.

Імператори, опинившись у безвиході, запросили допомогу в київського князя, а той, скориставшись моментом, зажадав за це руку сестри Василія та Костянтина Анни. Гарна вона чи ні, для Володимира не мало аніякого значення, важило те, що вона, принцеса, сестра імператорам. А породичатися з грецькими правителями у ті часи означало стати в перший ряд світових володарів. Анну до того Володимир і в очі не бачив, лише чув, що є така. Принцеса, сестра імператорів. Тож вимога київського князя мала політичний характер. Але гордовиті візантійці раптом відмовили прохачеві руки їхньої принцеси, вважаючи його нерівнею Анні. Та й до всього ж князь – язичник, пхе… Але своїми силами справитись із заколотниками імператори не могли: громадянська війна у Візантії набирала обертів.

Володимир потирав руки – імператори вже були загнані в глухий кут. І старшому з них, Василію, нічого не залишалося, як заради власного спасіння та власної влади погодитись. З Володимиром була спішно підписана умова, за якою руський князь надавав візантійським володарям збройну допомогу, а ті за це пообіцяли віддати йому принцесу Анну. Правда, Володимиру довелося спішно прийняти християнство – не могла християнка вийти заміж за язичника.

Володимир прийняв – скільки там того діла! Ще й пообіцяв увести нову віру й на Русі. І відразу ж, після підписання союзної угоди, шеститисячний загін відбірних руських воїнів – на той час це була велика сила! – вирушив до Візантії. І зробив своє. Із заколотниками було покінчено – це сталося влітку 988 року.

Імператори-співправителі полегшено зітхнули – вони врятувалися.

І врятували трон. Усе б добре, але…

Але треба було дотримувати свою обіцянку, скріплену підписами, себто віддавати за Володимира Анну. І тут імператори вдалися до прийому ринкових кидал, себто почали тягнути з виконанням своєї обіцянки, щоб поводити його за ніс: ще раз поклялися, що віддадуть за нього Анну, мовляв, нехай Володимир приїде і забере її.

Володимир Святославич повірив обіцяльникам і навіть ходив з Києва до Дніпрових порогів зустрічати наречену, яка, звісно, ні до яких порогів не прибула.

Володимир марно її чекав, хоча й розумів, що Василій обманув його. (І це – імператор! Кому ж вірити, як не йому?)

«Ну, почекай, – сказав Володимир. – На твою олжу у мене є сила. Не схотів по-доброму, буде по-злому, а виконати свою обіцянку я тебе примушу! Не на того напав, щоб мене дурити».

І ось по весні 989 року чималий руський флот, спустившись Дніпром, вийшов у Чорне море і досягнув Криму…