Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

Потім кожна фірма створить власні колекції, використає свої творчі можливості, й усі вдаватимуть, ніби індустрія високої моди підкоряється принципам абсолютної творчої оригінальності й кожна фірма відрізняється від інших. Нічого подібного. Усі вони буквально підкорятимуться тим рекомендаціям, які одержали від лабораторій, що досліджували тенденції ринку. І чим знаменитіша та популярніша марка модельєрської фірми, тим менше така фірма буде схильна наражати себе на ризик, адже доля сотень тисяч її службовців, розкиданих по всьому світу, залежить від того, які рішення ухвалить невелика група людей, Суперклас високої моди, який уже стомився прикидатися, ніби кожні півроку продає щось нове.

Перші ескізи виготовляються «невизнаними геніями», які мріють одного дня побачити своє ім’я на етикетці швейного виробу. Вони трудяться приблизно від шести до восьми місяців, спочатку користуючись лише олівцем і папером, а потім виготовляючи перші зразки з дешевої матерії, які фотографуються на моделях, а відтак аналізуються директорами. З кожної сотні зразків приблизно двадцять відбираються для наступного показу. Вносяться деякі зміни: інші ґудзики, інший крий рукавів, інші шви.

Виготовляються нові фотографії — цього разу на моделях, які сидять, лежать, проходжуються, — і вносяться нові зміни, бо критичні зауваження зразка «це годиться тільки для манекенів на подіумі» можуть загубити цілу колекцію й навіки підірвати репутацію фірми. Під час цього процесу деякі «невизнані генії» виставляються на вулицю без права на відшкодування зусиль, позаяк їх завжди вважають такими, що перебувають на «стажуванні». Найталановитішим доводиться по кілька разів переробляти своє творіння, не маючи найменшого сумніву в тому, що, хоч би якого успіху досягла їхня модель, на ній буде поставлена лише марка фірми.

Усі вони обіцяють одного дня помститися. Усі кажуть самим собі, що зрештою відкриють власне ательє й, у кінцевому підсумку, здобудуть визнання. Але всі вони усміхаються і трудяться далі, вдаючи, ніби страшенно раді тому, що їх поки що залишили. Але мірою того як відбираються остаточні моделі, ще певну кількість колишніх працівників звільняють і водночас набирають нових (для роботи над наступною колекцією), і нарешті виготовляються ті вироби з уже підібраних тканин, які демонструватимуться під час показу.

Причому публіці буде оголошено, що демонструються вони вперше. Але це, звичайно, частина легенди.

Бо на той час перекупники в усьому світі уже мають на руках фотографії моделей у всіх можливих позах, мають інформацію про всі деталі аксесуарів, про тип тканини, рекомендовану ціну, про місця, де вони можуть замовити матеріал. Залежно від розміру та слави модельєрської фірми, «нова колекція» починає виготовлятися у великих масштабах у різних регіонах світу.

І нарешті настає великий день — а точніше кажучи, три тижні, які позначають початок нової ери (що, як усім відомо, триватиме лише півроку). Починається вона в Лондоні, потім переїздить до Мілана й закінчується в Парижі. Запрошуються журналісти з усього світу, фотографи змагаються за привілейовані місця, усе тримають у великій таємниці, газети та журнали присвячують цілі сторінки, а потім іще й іще сторінки цим новинам, жінки засліплені, чоловіки дивляться з певною зневагою на те, що вони вважають лише «модою» й нічим більше, й подумки жалкують, що доведеться відкласти кілька тисяч доларів на те, що для них не має ані найменшої ваги, але для їхніх дружин є великою емблемою їхньої належності до Суперкласу.

Через тиждень те, що вважали абсолютним ексклюзивом, уже продається в крамницях усього світу. Ніхто не замислюється над тим, у який спосіб цей товар змогли доставити так швидко й виготовити за такий короткий час.

Проте легенда важливіша, аніж дійсність.

Споживачі не хочуть зрозуміти, що мода створюється тими людьми, які підкорялися тій моді, що вже існувала. Що ексклюзивність — брехня, в яку їм хочеться вірити. Що більша частина колекцій, які так нахваляє спеціалізована преса, виробляється великими конгломератами індустрії предметів розкоші, які утримують ці ж таки газети й журнали, закупляючи в них цілі сторінки для своєї реклами.

Звичайно, існують винятки, й одним із таких винятків після кількох років напруженої боротьби став він, Хамід Хусейн. І в цьому його могутність.

Він помічає, що Єва знову дивиться на мобілку. Раніше вона не мала звички так робити. Навпаки, вона завжди ненавиділа цей апарат, можливо, тому, що він нагадував їй про колишній шлюб, про ту епоху її життя, про яку він нічого ніколи не знав, не знав, що з нею тоді було, бо вони ніколи не торкалися цієї теми. Хамід дивиться на годинник — вони ще встигнуть допити каву без поспіху. Знову звертає погляд на модельєра. Якби ж то все починалося з фабрики барвників, а закінчувалося показом мод. Але насправді все не так.

Він і чоловік, який сидить тепер сам-один і споглядає обрій, уперше зустрілися на «Першому Баченні». Хамід тоді ще працював на велику фірму, що взяла його на службу як художника, хоч на той час шейх уже створив невеличке військо з одинадцяти персон, яке мало втілити в реальність його ідею про перетворення моди на спосіб показати людям свій світ, свою релігію, свою культуру.

— Більшу частину часу ми тут вислуховуємо пояснення, як прості речі можуть бути представлені у дуже складний спосіб, — сказав тоді він.

Вони проходили перед вітринами, на яких демонструвалися нові тканини, революційні технології їх виробництва, кольори, що набудуть широкого застосування протягом двох наступних років, усе складніші та мудрованіші аксесуари — пояси з платиновими пряжками, футляри для кредитних карток, що відкривалися натисканням на кнопку, браслети, які можна було відрегулювати до міліметра за допомогою інкрустованого діамантами кільця.

Той, до кого він звернувся, подивився на нього згори вниз.

— Світ завжди був і завжди буде складним.

— Я так не думаю. І якщо одного дня я покину фірму, де нині працюю, то тільки для того, щоб відкрити власне підприємство — де все відбуватиметься всупереч тому, що ми нині бачимо.