Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Довго поплескує по спині, наче шукає місце, де найкраще вдарити ножем.

Вони вважають себе великими, бо сидять на наших шиях.

Він мотає перший президентський термін.

Хазар: англійська дуже проста і легка мова, але складається із всуціль іноземних слів…

Президенти іноді зустрічаються без краваток. А з нашим – без шапки і гаманця.

Партія Реформаторів нагадує годинник, у якого лише секундна стрілка…

Ще про Хазара: дурнів у його оточенні небагато, але як професійно вони розставлені.

Ще раз дзвонила мамця. Стурбована. Приїздив обласний начальник міліції у Теклівку. Перед цим районні міліціонери прочісували Теклівку, латали шутром [86] глибокі бакаї на старому асфальті, навіть підсипали щебінкою дорогу у М’ятну Яму. Обіцяв, що міліція доглядатиме нашу розливайку.

Обережненько мамця намагалася запитати мене про ТЕ, але дуже акуратно запитувала, то я легко відбулася. Мовляв, телефон може прослуховуватися. Я її заспокоїла.

Інтернет аж репається від суду над Яною. Судить худобина, мій землячок Лаврентьєв. Знаний у Теклівці тим, що з дитинства всім підморгує і збиває цим з толку. Мамця розповіла, що приїхала нова вчителька ботаніки. Молоденька. Ростик-школяр звично підморгував, то вона виставила його з класу і викликала батьків.

У шухляді біля широчезного ліжка знайшла книжечку якогось українського поета. Леоніда Талалая. Не знала такого. І раптом:

«Який порив! Якої сили!/ Мітингували, говорили/ до сліз, до самозабуття./ І повертались, як на крилах/ із того мітингу в життя./ У сподіванні – щось та буде…/ А вранці глянув чоловік/ – а за вікном той самий вік,/ немитий посуд, крихти хліба,/ і день заплаканий, і шиба,/ і по душі шкребе двірник,/ який хоч важко на похмілля/ – про наше дбаючи життя,/ слизький хідник посипав сіллю»…

Як сильнющо сказонув. Аж душу пронизало. Заберу книжку з собою. Хтось забув. Невже, міліціонер? Значить, він уже одну книжку має, якщо цю залишив.

Видурнюється куплений Мішком айфон…

Пішла в майстерню на Хрещатику. А там – мітинг на підтримку Яни, яку судить мій теклівський поганець. Там мітингували і донецькі, і галичани, і мої, вінницькі. Збуджені, готові до подвигу, але не знають, якого саме. Ніхто не пояснює нічого.

Яну вивозили в каталажці, яку мітингарі обліпили її красивими портретами з-за ґрат. Разом зі всіма я кричала «Яні – волю!», «Хазара