Маргарет Мадзантіні - Не йди

по квартирі навшпиньках з маминою хусткою навколо талії. Ти, Анджело, хотіла танцювати. Але ти була надто високою для танців. Ти підходила для дзюдо. Це добрий від спорту, казав я, він дисциплінує дух. У ньому треба бути чесним, поважати боротьбу, товаришів: як хлопчиків, так і дівчаток. Я взяв тебе за руку, купив тобі спортивне взуття й відвів у цей спортивний зал, що був на цокольному поверсі.

І ось ти вже в дзюдо-гі з поясом на талії. Боротьба не приносила тобі радості, і лише бажання не бути покладеною на лопатки змушувало тебе чинити опір. Ти боролася заради мене, адже я приходив подивитися на тебе. Ти боролася, щоб не виходити більше на татамі, щоб не діставати копняків під зад і не чути грізного голосу тренера, який кричав, щоб ти піднімалася, ти плакала. Тобі не подобався твій дзюдо-гі, він був для тебе немов щільний мішок. Тобі хотілося носити пачку, пуанти, відчувати себе легкою. А доводилося стояти перед твоєю супротивницею, яка постійно тебе перемагала, вона була сильною, із зав’язаним волоссям, що нагадувало кінський хвіст, воно вихлялося в повітрі, немов нагайка. Вона була сильною і спритною, а ти худенькою й незграбною. Я давав тобі поради:

– Будь гнучкішою при зміні прийомів.

Але ти не могла бути гнучкішою. Тобі доводилося боротися ще з самою собою.

Як і інші батьки, я сидів на одному з дитячих стільчиків, що були розставлені перед шнуром, який відділяв глядачів від татамі. Ти забилась у куточку синього гумового килима, сиділа босоніж по-турецьки, чекаючи на свою чергу. Ти мені криво посміхнулася. Ти всього боялася: тренера, прийомів, які ти не опанувала, тих дівчаток, які були спритнішими від тебе, яким діставалося менше, ніж тобі. Настала твоя черга, ти піднялася, вийшла на татамі і вклонилася супротивниці на знак привітання. Тренер викрикував назви прийомів, ти їх виконувала нервово, невпевнено. На твоїх щоках виступили плями, ти прикушувала губи. Коли нападала ти, у тебе був такий вигляд, неначе ти благала її піддатися, не чинити опір. Коли нападали на тебе, ти була немов лялька для биття. Скільки ж ударів тобі дісталося. Після закінчення двобою вся спітніла, з розхристаним дзюдо-гі, ти знову вклонилася й пішла з татамі.

– Ти рада? – запитав я тебе в автомобілі. Ти не була рада, тільки виснажена. – Коли падала на татамі, тобі не було боляче, ні?

Неправда, тобі було боляче. Ти вся розчервонілася, дивилася на мене готова розплакатися й питала мене очима, нащо?

От, власне, нащо? У нас навкруги мир, нащо ці безглузді двобої? Щоб зміцнити тебе, щоб привчити до дисципліни. Я не зміцнив тебе, лише завдав тобі шкоди, відібрав твою силу. Замурував твій веселий настрій. Пробач мені.

Потім одного дня ти покинула дзюдо. Ми повернулися у вересні з моря після відпочинку, у тебе вже був оранжево-зелений пояс.

– Я більше не хочу туди ходити. Усе. Годі.

Я не став наполягати, дав тобі спокій, бо теж втомився від цього. Коли я проходив повз цей спортивний зал, у мене більше не виникав до нього інтерес. В одну мить були поховані моє захоплення дзюдо, моє безумство, мрії про нащадка-сина. Що за дурість, Анджеліно, буває в батьків, які примушують дітей робити те, що їм не хочеться, і які не вміють виховувати дітей. Крапка!

Це було питання часу. Час розпочав свою руйнівну роботу, сточуючи моє розкаяння, аж поки воно не перетворилися на порох. Узагалі, Італія зробила мені послугу, відчистивши моє життя від цих діткливих ускладнень. Вона не дала себе вдруге везти в лікарню, погребувавши цим елегантним «готелем». Моя провина була лише частковою, я обмежився тим, що я залишив її саму. У цьому вчинку крилося моє призвичаювання до підлоти.

Якось увечері мені зателефонував Манліо. Ми з ним пішли поїсти піцу, як двоє студентів, що випадково зустрілися знову.

– Ну, як справи в тієї дівчини?

– Усе гаразд.

– А в тебе?

За сусіднім столиком спиною до мене сидить білявка, вона курить, і я бачу лише білий дим, що піднімається над її волоссям, і обличчя чоловіка, який сидить перед нею й не зводить з неї очей. З його вигляду я намагаюсь уявити її.

– Не знаю, – відповів я, – от чекаю.

– Чого?

– Не знаю.

Я чекаю, поки ця жінка повернеться до мене, можливо, вона схожа на Італію.

Іноді я заїжджаю по неї на ринок. Тоді, коли вони закінчують торгувати, навколо неї завжди море зіпсованих квітів. Вона вітає мене, злегка киваючи, складає штабелями коробки, відносить вази з непроданими квітами у фургончик, припаркований за її прилавком і вкритий зеленою цератою. Я чекаю, поки вона закінчить свою роботу, стоячи в елегантному костюмі серед калюж. Італія скидає гумові чоботи й узуває свої черевики. Коли вона сідає до мене в машину, ми розмовляємо з нею без особливої радості, проте доброзичливо, як двоє друзів, що постраждали від одного лиха. Або, можливо, як батьки, які втратили дитину. Ми з нею справді два ветерани зі спільною раною, тож маємо бути обережними, добираючи слова.

– Ну, як твої справи?

– Усе добре, а твої?

– Ти втомилася?

– Ні, нічого.

Вона ніколи не буває втомленою, лише розтирає порепані від холоду руки. Вона неначе трохи підросла, у машині її чоло здається ще більшим, а от плечі вужчими. Вона ніколи повністю не спирається на спинку сидіння, весь час трохи нахиляється вперед, намагаючись тримати спину вертикально. Розглядає крізь