Тамара Крюкова - Зоряний лицар

У Глібовій душі вирувала лють. Над ним нависла смертельна небезпека, а Марика обіймається з Агнесою.

— Швидко ж ви знайшли спільну мову. Мабуть, мені нічого сподіватися, якщо ця злодійка тобі дорожча за мене, — процідив він крізь зуби.

— Навіщо ти такий злий, ніби білини об’ївся? — похитала головою Марика.

Дівчинка відчувала, що приймана мати говорить правду. Дотепер чуття ніколи не підводило її. Зоряний лицар або збрехав, або помилився. Агнеса не могла вкрасти гаманець. Але як довести це Глібові? І тут вона згадала багато разів випробуваний циганський спосіб.

— Якщо ти думаєш, що один з нас злодій, це можна перевірити, — сказала вона.

— Яким чином? — запитав Гліб.

— Як цигани злодія шукають. Для цього треба в кузню йти.

— Немає нічого простішого. У палаці є відмінна кузня — жваво погодився Гліб, але Марика похитала головою:

— Ні, та кузня не підходить. Навіщо людям знати про такі справи?

Із цим було важко посперечатися. Глібу й самому хотілося зберегти історію з гаманцем Зоряного лицаря в таємниці, але шила в мішку не приховаєш.

— В яку би кузню ми не з тобою пішли, то однаково не зможемо приховати цього. Скажи краще правду, ти хочеш вигородити свою мачуху, — процідив він крізь зуби, але Марика заперечила:

— За східними воротами біля старого цвинтаря є занедбана кузня. Там нас ніхто не побачить. Тільки туди треба йти вдень. Уночі там мрець ходить.

— Який мрець? — не зрозумів Гліб.

— Коваль. Який же ще? Говорять, що він за життя велике зло вчинив і тепер мучиться. Агнеса з власного досвіду знала, що від чорної магії краще триматися подалі, тому рішуче заявила:

— Облиште цю витівку. Я не дозволю вам туди йти. Це не іграшки.

Хвилину назад Гліб сам хотів відмовитися. У нього теж не лежала душа їхати в пустельне місце, яке до того ж користувалося дурною славою, але варто було Агнесі висловитися проти, як він, їй усупереч, підтримав ідею Марики.

— Я бачу, ясновельможна герцогиня злякалася? Імовірно не без підстав. Не хочеться, щоб правда вийшла назовні? — не втримався принц від уїдливого зауваження.

— Мені нема чого приховувати! — спалахнула Агнеса.

— У такому разі, їдьмо у занедбану кузню. Вдень там нічого боятися, — скомандував Гліб.

Агнесу охопило недобре передчуття. Вся її істота була проти затіяного. Вона хотіла заперечити, але зрозуміла, що у разі незгоди ніколи не зніме із себе підозри.

Непомітно прийшли холоди. Навіть не вірилося, що ще недавно ліси були одягнені в золото. Невгамовні дощі зірвали з дерев святкове вбрання й змили позолоту бабиного літа. Минуло два тижні від часу розмови Гліба з Агнесою й Марикою, а вони так і не навідалися в кузню. Вони чекали, що погода хоч трохи покращиться, але та, немов знущаючись, насилала на землю проливні дощі із пронизливим північним вітром.

Гліб нервував. Часу було обмаль, і він не міг витрачати дні марно. Та здавалося, сама природа була проти нього. Оточуючі помічали, що принц став надзвичайно різкий і дратівливий, чого раніше за ним не водилося. Злість роз’їдає навіть найчистіші серця, варто їй там оселитися.

Здавалося, дощ ніколи не скінчиться, але навіть осіння сльота не буває вічною. Якось прокинувшись, Гліб побачив, що мряка припинилася. Щоправда, погода мало підходила для прогулянки. Сіре небо нависало над землею, погрожуючи знову вибухнути потоками сліз. Пориви холодного вітру заганяли людей у домівки. І все-таки тягнути далі не мало сенсу. Доти, доки Гліб не повернув гаманець власникові, юнак не міг спати спокійно.

Спочатку Гліб ще сподівався, що Агнеса сама зізнається й поверне украдену річ, але спливали дні, а герцогиня мовчала. Чим більше впиралася Агнеса, тим сильніше оздоблювався Гліб. Він вирішив будь-що-будь вивести герцогиню на чисту воду, анітрохи не сумніваючись у її провині. Відразу ж після сніданку, нікого не попередивши й нічого не пояснивши, Гліб осідлав коня й поїхав до Марики.

За якийсь час через східні ворота з міста виїхало троє вершників. Чи то захищаючись від поривів північного вітру, чи то побоюючись бути впізнаними, вони куталися в грубі бавовняні плащі з низько насунутими каптурами. Незабаром вершники звернули на розбитий сільський шлях. Осіннє бездоріжжя розмило колію. Коні грузли в болоті. Дорога була безлюдною, і лише дерева, наче злидарі в лахмітті останнього, тьмяного листя, стояли уздовж. Вони простягали скорчені почорнілі віти, ніби просили милостиню.

— Чи далеко ще? — запитав Гліб, з острахом дивлячись на навислі хмари, будь-якої миті готові вибухнути дощем.

— Ген за тим пагорком, — показала рукою Марика.

Пагорб, увінчаний цвинтарними хрестами, надавав місцю лиховісного вигляду. Колись тут проходив шлях, яким купці возили товари. Уздовж нього розташувалося велике поселення, але люди давно покинули насиджені місця. Тепер тутешні краї користувалися дурною славою. Торгівці обминали цю місцевість, надаючи перевагу довшій, зате безпечній дорозі. Тільки найвідважніші обирали короткий шлях, та й ті