Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том II

серйозно цікавити досвідченого інженера-геолога в тих застарілих з його погляду, цілком кустарних способах добування руди? Іван Семенович цікавився тільки напрямами та потужністю жил…

Інтерес Дмитра Борисовича був незрівнянно ширший. Він звертав увагу на кожен молоток, кожну лопату, деталі одягу робітників — на все, все. Ніщо не лишалося поза його увагою. І вже не вперше Артем чув. його зажурене зітхання — весь час однакове й езнадійне.

— Коли б мені фотоапарат… коли б фотоапарат!.. І як це я загубив його в тій проклятій газовій печері!..

Але апарата не було — і Дмитро Борисович ладен був безконечно затримуватися біля кожної речі, щоб старанно змалювати її у свій нотатничок.

Артем неуважно стежив за археологом, а думки його весь час поверталися до одного: чому ім’я Роніса здається йому таким знайомим? Звідки він знає його? Або інакше — що саме воно нагадує йому?..

Тим часом вони повернулися до того місця, де зустрілися з Ронісом. Він, на прохання мандрівників, розповідав тепер про себе — так само стримано й спокійно, хоча зрідка в його голосі і проривався смуток.

— Звичайно, я народився тут, — говорив він. — Але ніколи в житті я не забував того, що розповідали в нашій родині, передаване від батьків синам. Я завжди пам’ятатиму це. Моїх далеких предків захопили скіфи в полон в Ольвії під, час перемоги скіфів над греками. І скіфські переможці перетворили їх на своїх рабів. Моїх предків і всіх їх нащадків!

Варкан, що досі дещо неуважно слухав Роніса, підвів голову і всміхнувся:

— Ти так говориш, Ронісе, наче в цьому є щось дивне. А коли б мої предки попали в полон до твоїх, як багато інших скіфів, то тоді їх перетворили так само на рабів, тільки в Ольвії…

Раптом вони обидва перейшли на скфську мову, сперечаючись про щось. Дмитро Борисович використав цю хвилину, щоб поділитися з товаришами своїми думками.

— Звісно, Варкан має рацію. Цілком ясно, що скіфам, які найчастіше самі потрапляли в полон до греків, жилося значно гірше… Історія, наприклад, пам’ятає безліч повстань серед рабів у грецьких колоніях. Грецькі багатії жорстоко гнобили своїх рабів, переважно скіфів, захоплених у полон в Причорномор’ї…

— Ясно, що скіфські раби повставали. А як же інакше вони могли поліпшити свою долю? — обізвався Артем, який ніколи не міг лишатися спокійним, якщо мова заходила про поневолення. Ліда виразно сіпнула його за рукав: не заважай!

— Ще дві тисячі років тому, — вів далі Дмитро Борисович, — скіфи під проводом енергійного вождя, теж раба, Савмака повстали проти гнобителів і навіть захопили владу в свої руки. Але грецькі колоністи придушили це повстання з допомогою війська, викликаного з-за моря… Згадати про знамените Боспорське царство, згадати про всі ті колонії греків… про ту ж таки відому Ольвію… про це чимало цікавого можна розповісти, і аж ніяк не на користь грецьких завойовників!.. Колись потім нагадаєте мені, я розповім вам безліч цікавих речей про той період… Проте наші друзі знову перейшли на грецьку мову. Послухаймо!

Варкан і Роніс усе ще сперечалися. Нарешті скіф гукнув:

— Ронісе, я не розумію одного. І ось питаю тебе про це. Скажи, як ти можеш жити в ладу з Дорбатаєм? Я знаю тебе, знаю чимало такого, про що не знає ніхто інший. Чимало у нас з тобою є й спільного — коли б Дорбатай знав про це, він не помилував би нас, чи не так?

Роніс ствердно кивнув головою.

— Але Дорбатай дивиться на мене люто, він-бо мій ворог і не сумнівається в цьому. Бо й я його ворог. Втім, він і твій ворог, я знаю. Чому ж він до тебе прихильний? Чим це викликано? Адже не тим, що йому, мовляв, подобається твоє обличчя? Відповідай!

Роніс гірко посміхнувся:

— Так, Дорбатай нібито добрий до мене. Але ти маєш рацію, Варкане, це не тому, що йому подобаються риси мого обличчя… і ще менше тому, що він любить мене…

— Чому ж тоді? — не вгавав Варкан.

Очі Роніса заблищали гнівом.

— Гаразд, слухай, Варкане! — заговорив він. — Слухай! Ми з тобою друзі. Нe вперше ти докоряєш мені тим, що Дорбатай нібито прихильно і навіть дружньо ставиться до мене. Я скажу тобі, в чому тут річ. Чи знаєш ти, що я купую в Дорбатая його прихильність до мене? Вона потрібна мені, щоб ніхто не насмілювався заважати в моїй роботі… про яку ти добре знаєш… Заради здійснення моїх планів, заради досягнення моєї мети я готовий віддати все моє життя, — і ти також знаєш це! Але для того, щоб досягти тієї мети, мені насамперед потрібна широка воля. І я купую її в старого віщуна!

— Я не розумію тебе, Ронісе!

— Слухай! У моїй родині є стара легенда про якогось далекого мого прапрадіда. Ця легенда пошепки передавалася від батька синові, від сина внукові і правнукові. Отак вона дійшла і до мене. Я розкажу тобі її, Варкане. Слухай!

Роніс на мить спинився, мов збираючись з силами.

— Колись давно, коли саме — я не знаю, один з моїх прадідів знайшов у горах золоті поклади. Вони були такі багаті, що золота не треба було видобувати. Його можна було брати голими руками. Нахилятися ї брати з землі самородки найчистішого золота! І протягом цілого життя не змогла б людина чи навіть кілька людей вибрати ті поклади, винести всі самородки. Мій прадід нікому нічого не сказав про ті багаті поклади. Він сховав таємницю глибоко в своєму серці. Тільки його старший син довідався про це. Такий був заповіт прадіда: передавати таємницю з вуст в уста, від батька лише старшому синові… Так таємниця дійшла і до мене… Правда, частина тих покладів давно вже втратила свою цінність…

— 3 них вибрали все золото?

— Ні, зовсім не те. Бач, мій прадід знайшов два родовища золота. Одне дуже велике, а друге значно менше. Я розробляю менше. Але і з нього я можу давати в скарбницю Дорбатая багато золота. Цим я купую в старого віщуна мою волю. Він дізнався, що тільки я знаю місце, де знаходяться ті поклади. І він не хоче, звісно, шкодити мені, доки я даю йому золото. А золота мені вистачить на ціле життя, хоча б я й прожив іще триста років! Старий Дорбатай, звичайно, хотів би сам довідатися, де я беру золото. Але він добре знає, встиг переконатися, що я не скажу нічого, хоч би він катував мене місяцями…

— Ти кажеш, що він знає і навіть переконався. Звідки і як? —