Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

дуже хотілося їсти. І я побачив на ніжках бджоли — в кошиках — та на її черевці золотавий солодкий пилок, який бджола зібрала з квітів. Пряний, гострий аромат лоскотав горло і ніс.

Виявилось, що гніздо бджоли було поряд, у землі, але я його спочатку не помітив, — воно було прикрите листям. Бджола полізла в землю. Земляна бджола!

Бджола вилізла на край гнізда, затулила його листком і полетіла. Я спробував стягти листок з гнізда, але, очевидно, охляв від голоду і від поганого сну. Листок важкий. Час спливає. Нарешті стягнув! Тепер треба стрибнути в гніздо. Але боюся — глибоко. Знайшов потрібної довжини жердину, приніс. Тільки почав по ній спускатися, чую — гудіння. Це вона, господиня гнізда, летить додому з новою порцією харчів. Не минути мені лиха.

Я дряпаюсь угору і, залишивши жердину, тікаю. Ні, треба дати спокій цій бджолі — надто швидко вона повертається з чергового рейсу. Мені не перехитрити її, не стане ні сил, ні терпіння.

Проте як дивно: все в Країні Дрімучих Трав таке несподіване, разюче, а почуття голоду незмінне, знайоме, звичне. І в цій неймовірній Країні Дрімучих Трав людина не може не їсти, не може не спати.

Треба швидше дістатися до будинку Думчева.

Лунке сюрчання приголомшило мене.

Що за дивовижний звір? Крила вузькі і зелені, задні ноги довші за передні. Коник. Він дедалі пронизливіше, дедалі веселіше співає-сюрчить. І раптом замовкає, прислухається: чи не співають гучніше за нього інші коники? І знову сюрчання.

Далі, далі від цього приголомшливого сюрчання й шуму! Один крок — і я вже в лісових хащах, серед дивних дерев. Коріння, жовтувато-біле, заглиблювалося в грунт, а яскраво-зелені стовбури то злітали стрілами в небо, то, нахилившись до землі, сходились, зближались своїм верховіттям і вузьким, довгим листям. Непрохідна стіна! Та й у лісових хащах чути, як дзвенить і сюрчить коник. Я оглянувся.

Там, зовсім поряд з коником, виростає, то зливаючись кольором з цими хащами, то вирізняючись на них, якась химерна довга істота.

Сонце сходило. І ця істота дивилася на сонце. Звір витягнувся і склав на грудях свої довгі “руки”. Чи не його називають в народі богомолом? Так, звичайно, це богомол!

Я замилувався ним. Як спокійно й велично він повертає свою голову з опуклими очима, ніби хоче уважно прислухатися до сюрчання коника!

Скидається на те, що коник набрид йому своїм сюрчанням. Богомол то виступає вперед, то знову зникає в хащах.

Пуф! Пуф! — лунає поряд з коником. Немов різке дряпання нігтем по склу. Стук, сухий тріск.

Цікаво!

Богомол, ніжно-зелений, гарний і стрункий, повертається до коника.

Так, коник, очевидно, йому добре-таки набрид.

Але які пластичні рухи в богомола! Ось він витягнув уперед довгу передню ногу, ніби приготувався до якогось вибагливого танцю. З ноги дивляться чорні цятки з білими крапками всередині. Намальовані очі! А на стегні — подвійний ряд гострих колючок, немов пилка з двома лезами. Колючки різного кольору, різні завдовжки. Одні чорні, інші зелені, одні довші, інші коротші.

І раптом коник повис на пилці, рвонувся… Богомол відставив свою складану, мов на шарнір, ногу, і я побачив на стегні ще одну пилку — з дрібнішими і густіше розташованими колючками.

Пилки зімкнулись і тримають коника. Коник б’ється в цих лещатах. Марно: удари його ніжок б’ють по повітрю. Ще мить — і всьому кінець. Коник затріпотів і завмер. Богомол розправляється з ним: одна нога тримає на зубах своєї пилки жертву за тулуб, а друга давить голову коника.

Богомол снідає.

Сонце підбивається дедалі вище. І, поснідавши, богомол із зворушливим смирінням знову склав свої страшні “руки” й повернув голову до сонця.

От святенник!

Але голова його то звернена до сонця, то повертається в інший бік.

Я зачарований вишуканими рухами богомола. Забув про всякий страх. Чіпляюсь за коріння дерев, підходжу дедалі ближче: треба краще розгледіти богомолові цилки.

Один незграбний рух — і, зачепившись об коріння, що стирчало з землі, я впав.

Пуф! Пуф!

Схопився. Пізно! Передні, хватальні ноги богомола, так покірливо, “молитовно” складені на грудях, розкрилися на всю довжину.

Богомол кинувся на мене. Він високий, дуже високий, разів у три-чотири вищий за мене. Я розпачливо зойкнув і все-таки встиг замахнутися плащем, в якому була загорнута крупинка. Відскочив убік. Та пізно — ось-ось пилки богомола зімкнуться. Я пропав!

Але що це? Богомол падає.

Я не можу встояти на ногах і падаю поруч нього.

Дійсність це, чи все мені тільки сниться? Хтось дбайливо і обережно витирає сухою, теплою людською рукою піт з мого чола, піднімає мене.

Я чую людську мову: — Ех ви, голубе, голубе! Хіба можна? Хіба можна довіряти цьому лиходієві?

— Це ви? Ви врятували мене! — шепчу я. — Думчев?!

Людина по-старомодному вклоняється:

— Так, я Сергій Сергійович Думчев.

Я дивився, не знаючи, що сказати, був до краю спантеличений. І як не дивуватися, з того, що переді мною увіч стоїть ця незвичайна людина — Сергій Сергійович Думчев? На плечах у нього кілька плащів різної довжини і різного кольору. Під плащами— жилетка з цупкого паперу. На землі лежав дорожній мішок, очевидно, кокон гусениці.

— Цілу ніч іду слідом за вами, — каже Думчев. — Побував і в лабіринті крота. Гукав вас, а ви від мене втікали.

— Сергію Сергійовичу… — шепочу я. — Я бачив вас учора… зовсім близько… Доганяв, кликав… але загубив. І вночі шукав! Чекав… І ось тут, тут несподівано ви врятували мене від цього звіра!

— Пусте! Зовсім пусте! Я в них, у цих-таки звірів, вчився. Бачите, в руці у мене жало оси? Схоже на шаблю. Довелося стрибнути на спину богомола, щоб ударити в грудні нервові вузли. А в кого вчився? Чи чули ви про калікурга і компілу? Сфекси! Особливий вид ос. У них учився!

— У Країні Дрімучих Трав?

— Повторіть! Як назвали ви цю країну?

— Країна Дрімучих Трав.

— Правильна назва. Країна Дрімучих Трав… Колись дуже давно я так і назвав країну, де живу. Але хто ж вам сказав про це?

— Назву країни я прочитав в аркушах, які ви залишили (я хотів сказати — під пеньком, але зам’явся)… залишили в своєму будинку.

Я розв’язав плащ, дістав крупинку і подав Думчеву.

— От, Сергію Сергійовичу! От крупинка, яка відновить ваш зріст!..

Він подивився на мене і сказав:

— Чорнило! Мені потрібне чорнило, щоб написати заново щоденник.

“Дивна річ, — подумав я, — чому Думчев відвернувся від крупинки? Чи, може, ці крупинки зовсім не відновлюють зріст? Та про це