Вилки Коллінз - Жінка у білому

в її серці. Спочатку я думала, що час і моя турбота допоможуть їй зцілитись. Тепер я боюсь, коли б це почуття не лишилося з нею навіки й не змінило всього її життя. Думка, що я могла так глибоко помилитись, змушує мене тепер у всьому сумніватись. Я не вірю серові Персівалю, попри всі його ясні й прості докази. Я навіть не зважуюся поговорити з Лорою. Ось і сьогодні вранці я трималася за ручку її дверей і не знала, питати чи не питати її про те, що я хотіла довідатись від неї.

Коли нарешті я увійшла, вона нетерпляче ходила туди-сюди по кімнаті, вся розпашіла, схвильована. Вона зразу ж підійшла до мене й заговорила сама, перш ніж я встигла розтулити рота.

— Я хотіла тебе бачити, — мовила вона. — Сядь зі мною ось тут на дивані. Меріан! Я більше так не можу — я повинна покінчити і я покінчу з цим!

Щоки її палали, рухи були надто поривчасті, а голос — незвично твердий. В руках вона тримала все той самий альбом із малюнками Гартрайта — вона годинами мріє над ним, коли буває сама. Для початку я забрала його тихенько в неї й поклала чимдалі на столик, щоб вона його не бачила.

— Люба, розкажи мені спокійно, що ти хочеш зробити, — попросила я. — Це містер Гілмор тобі щось порадив?

Вона похитала головою.

— Ні, того, що я думаю, він мені не радив. Містер Гілмор був дуже добрий і ласкавий зі мною. Меріан, мені соромно, що я розплакалась при ньому й налякала його. Я така безпомічна й нещасна, я просто не володію собою. Заради самої себе й заради всіх нас я мушу зібратися з духом і покінчити з цим раз і назавжди.

— Ти хочеш сказати: зібратися з духом і відмовити серові Персівалю?

— Ні, — відповіла вона, — сказати всю правду, люба!

Вона обвила мені руками шию і поклала голову мені на груди. Навпроти нас на стіні висів невеликий портрет Лориного батька. Я нахилилася до неї і побачила, що вона дивиться на той портрет.

— Я ніяк не можу розірвати ці заручини, — провадила вона далі. — Хоч би чим усе це кінчилось, мені все одно не бути щасливою. Аби не каратися в майбутньому, згадуючи, як я порушила свою обіцянку й забула передсмертну волю мого батька, мені лишається тільки одне, Меріан

— Що ж ти хочеш зробити? — спитала я.

— Відкрити серові Персівалю всю правду, — відповіла вона. — І тоді він сам звільнить мене від моєї обіцянки, якщо захоче: не тому, що я проситиму його про це, а тому, що він усе знатиме.

— Яку «всю правду», Лоро? Про що ти говориш? Тобі досить сказати йому, що ці заручини тобі немилі. Він сам сказав мені, що тоді поверне тобі твоє слово.

— Як же я скажу йому це, коли батько благословив нас із моєї згоди? І я дотримала б свого слова, не радіючи, мабуть, але й не нарікаючи...— Вона замовкла, присунулась до мене й притулилася щокою до моєї щоки. — Я б дотримала свого слова, Меріан, коли б у моїм серці не виросла інша любов, якої там не було, коли я погодилася стати дружиною сера Персіваля.

— Лоро! Невже ти принизишся перед ним — признаєшся йому про це?

— Я по-справжньому принижуся, якщо дістану волю ціною ошуканства, якщо приховаю від нього те, що він має право знати.

— Він не має ані найменшого права це знатні

— Ні, Меріан, ти помиляєшся! Я нікого не повинна ошукувати, а тим паче людину, котру мені призначив у чоловіки мій батько, котрій я сама дала слово. — Вона поцілувала мене. — Люба моя, — сказала вона тихо, — таж на моєму місці ти вчинила б точнісінько так само, як я, але ти так любиш мене і так пишаєшся мною, що забуваєш про це. Краще вже хай сер Персіваль осудить мене, як захоче, але я не можу бути настільки ницою, щоб спочатку обманути його подумки, а потім заради власної вигоди приховувати обман від нього!

Я вражено відсторонила її від себе. Це вперше в житті ми з нею помінялися місцями: вона була — вся рішучість, а я — вся вагання. Я подивилася на її бліде, юне обличчя, що світилося тихим самозреченням, побачила в її сповнених любові очах всю чистоту й невинність її серця, — й ті нікчемні застороги, розважливі заперечення, ладні злетіти з моїх вуст, завмерли й розтали, мов пустий, марнотний звук. Я мовчки похнюпилась. Коли б я була на її місці, дріб'язкове жіноче самолюбство, що стількох жінок штовхає до ошуканства, змусило б і мене приховати правду.

— Не сердься на мене, Меріан, — мовила вона, помилково зрозумівши моє мовчання.

Замість відповіді я тільки знов пригорнула її до себе. Я боялася заговорити, щоб не заплакати. Сльози мої течуть чомусь нелегко, десь так плачуть чоловіки, — ридання мовби розриває мене на частини, і всі довкола лякаються.

— Я думала над цим, люба, не один день, — вела вона далі, заплітаючи й розплітаючи мені коси з тією дитячою звичкою завжди щось крутити в пальцях, від якої досі так терпляче й марно старалась її відучити місіс Везі. — Я дуже серйозно думала над цим і знаю, що мені стане мужності, — адже сумління підказує мені, що я чиню правильно. Хай я поговорю з ним завтра — при тобі, Меріан. Я не скажу нічого зайвого, нічого такого, за що нам з тобою довелося б червоніти. Але на серці мені стане легше, адже я нарешті покінчу з цим жалюгідним обманом! Я тільки повинна знати й відчувати, що я нічого від нього не приховала, й тоді нехай він сам вирішує, як учинити, коли почує від мене всю правду.

Вона зітхнула й знов поклала мені голову на груди. Сумні передчуття, що така розмова ні до чого доброго не призведе, важким тягарем злягли мені на душу, але, все так само не довіряючи собі, я сказала їй, що все буде, як вона бажає. Вона подякувала мені, й мало-помалу ми заговорили про щось інше.

Обідала вона вже разом з усіма, й трималася з сером Персівалем невимушеніше, ніж досі. Згодом, увечері, вона сіла за рояль і заграла якусь нову — бучну, безмелодійну, бравурну — музику. Відколи поїхав сердешний Гартрайт, вона жодного разу не заграла чудових старих Моцартових мелодій, що їх