Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

було?… та грець з ним, припустімо, що приблизно років п’ятнадцять-шістнадцять тому.

— Оце вже бреше, — і господар пхикнув.

— У вас куряча пам’ять, — поглузувала господиня.

Тільки Канґецу-кун, додержуючи обіцянки, не прохопився жодним словом, а виглядом показував, що хоче дізнатися, як було далі.

— В кожному разі, це було взимку. Я тоді подорожував по провінції Етіго — перетяв долину Бамбукової парості в повіті Камбара і добирався до перевалу Спрутова Пастка, а звідти мав намір спуститися в Айдзу.

— І де ти понабирав таких чудернацьких назв? - знову урвав його господар.

— Мовчіть, будь ласка, це ж так цікаво, — перепинила господиня Кусямі-сенсея.

— Сонце зайшло, дорога незнайома, живіт підтягує. Як собі зарадити? Постукав у самітну хатину на перевалі, кажу так і так, таке-то і таке-то зі мною, чи не пустите на ніч. «Будь ласка, заходьте», — почулася відповідь. У світлі піднесеної до мене свічки я побачив обличчя дiвчини й обімлів. Ось тоді я спізнав чари підступниці, званої любов’ю.

- Оце пригода! Невже у глибині гір трапляються красуні?

— І в горах, і на морі… Якби ви, господине, хоч одним оком бачнли, яка то була дівчина! Волосся мала укладене в зачіску такасімада [136].

— Он як! — здивувалася господиня.

— Заходжу, дивлюсь, — посеред кімнати площею вісім татамі велика кабиця. Нас четверо — я, дівчина, дід і баба — посідали навколо вогнища. «Ви, напевне, зголодніли?» — спитала дівчина. «Дайте попоїсти що-небудь, тільки швидше», — попросив я. «Маємо сьогодні дорогого гостя, треба пригостити його зміятиною», — порадив дідусь. Слухайте пильно, я переходжу до історії нещасливого кохання.

— Сенсей, ми слухаємо пильно, як тільки можна, але, здається, навіть в Етіґо зимою не буває змій.

— Ну що ж, цілком справедливе зауваження. Однак, коли мова заходить про поезію, не слід педантично дотримуватися логіки. Хіба в романі Кьока [137] краби не вилазять з-під снігу?

— Таки так, — сказав Канґецу-кун і знову приготувався слухати.

— У той час мене б ніхто не перевершив у поїданні всілякої погані; сарана, равлики і трав’яні жаби добряче мені обридли, а тому зміятина видалась мені чимось вишуканим. «Охоче перекушу», — відповів я дідкові. Той насипав у баняк рису, поставив на вогонь і почав варити. Я глянув на покришку — в ній було з десяток отворів, з яких виривалася пара. Хитро придумано, як для такої закутини зовсім не погано», — захоплено подумав я. Коли це старий встав і кудись пішов, але незабаром вернувся з великим кошиком під пахвою. Я зазирнув у нього… Який жах! Там було-повно змій. Лякаючись холоду, вони сплелися в один великий клубок.

— Годі про таке. Гидко слухати, — мовила господиня, насупивши брови.

— Ніяк не можу перестати — в цьому головна причина нещасливої любові. Незабаром старий лівою рукою зняв покришку, правою легко схопив згадуваний клубок, кинув у баняк і накрив покришкою. Навіть мені в ту мить дух сперло.

— Ну перестаньте, мені аж моторошно, — лякливо сказала господиня.

— Потерпіть ще трохи, я переходжу до нещасливого кохання. Не минуло й хвилини, як раптом з дірки в покришці висунулася голова змії. Я затремтів. «Ач, вилізла», — думаю. Коли це з сусідньої дірки ще одна голова показалася. Я не встиг отямитися, як вилізла ще одна, а там інша. Невдовзі уся покришка була пронизана зміїними головами.

— 3 якого це дива вони повисували голови?

— У баняку запекло, от вони й шукали порятунку. Через якийсь час дід сказав: «Мабуть, уже готові, витягай». — «Ага», — відповіла стара. «Еге», — вимовила дівчина і заходилась хапати змій за голову. Разом з головою геть-чисто витягувалися кістки, м’ясо залишалося у баняку.

— Це називається витягувати зміїні кістки? — посміхнувся Канґецу-кун.

— Саме так. Спритно в них виходило, правда? Потім вона зняла покришку, ополоником перемішала рис з м’ясом і подала мені: «Пригощайтеся».

— І ти їв? — глузливо спитав господар.

— Годі вам. 3 душі верне, тепер нічого не зможу в рот узяти, — скривившись, пробурчала господиня.

— Ви так говорите, бо ні разу не їли зміятини. Раджу вам хоч раз скуштувати, такої смакоти повік не забудете.

— Тьху, не хочу. Хто ж їсть таку гидоту?

— «Вволю їжі дістати, про холод забути, дивитися на дівчину скільки душа забажає — що мені ще треба», — тільки-но подумав я, як дівчина сказала: «Може, відпочинете?» Мене так мандри втомили, що я відразу послухався дівчини, ліг і, забувши про все на світі, заснув міцним сном.

— Що сталося з вами потім? — нетерпляче допитувалася господиня.

— Потім… я прокинувся вранці, і зазнав, що таке нещаслива любов.

— Що сталося?

— Нічого особливого. Прокинувшись, я закурив цигарку і виглянув на задвір’я — біля рівчака милася якась лиса голова, схожа на чайник.

— Старий? Чи стара? — запитав господар.

— Я ніяк не міг розрізнити, хто. Стояв і приглядався, аж поки «лиса голова» не обернулася до мене. Я завмер з жаху. Ой лишенько! То була моя перша любов — учорашня дівчина.

— А ви хіба щойно не казали, що в неї на голові була зачіска такасімада?

— Напередодні була, до того ж чудова. Однак уранці я побачив не її, а лисину.

— Бреши, та не забріхуйся, — і господар, як завжди, втупив погляд у стелю.

— Я теж здивувався, аж злякався, і ну стежити, що ж буде далі. Нарешті «лиса голова» вмилася, легко нап’яла на голову перуку у вигляді такасімада і спокійно зайшла в хату. «От і маєш», — подумав я і з тієї хвилини почав нарікати на примхливу долю, що послала мені нещасливе кохання.

— Якесь безглуздя, а не нещасне кохання. Правда, Канґецу-кун, він занадто веселий і бадьорий, куди там йому до нещасного кохання, — звертаючись до Канґецу-куна, господар не залишив каменя на камені від Мейтеєвої нещасної любові.

— Однак, — заперечив Kaнґeцу-кун, — якби ця дівчина не була лиса і сенсей щасливо привіз би її у Токіо, то був би ще бадьоріший. В усякому разі, дуже жаль, що така дівчина виявилася лисою. А все-таки чому в такої молодої дівчини вилізло волосся!

— Я довго думав над цим і дійшов висновку, що від зміїного м’яса. 3 міятина наганяє забагато крові у голову.

— Однак у вас чомусь усе гаразд.

— Я уникнув полисіння, зате відтоді став короткозорим, — і Мейтей заходився обережно протирати окуляри в срібній оправі.

Раптом господар наче щось згадав.

— Власне кажучи, де тут містика? — для певності спитав він.

— Я ніяк не збагну, чи вона десь купила ту перуку, чи знайшла. Ось вам і містика, — і Мейтей нап’яв на носа окуляри.