Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати

навкруги темрява, в голову приходять всякі думки.

— Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?

— Ні. Але так інакше думається.

— А тобі більше нічого не спало на думку?

- Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки для того, щоб стріляти і кидати гранати.

Вона повернула до нього обличчя.

— Чому ж ти не сказав мені про це сьогодні вдень?

— Вдень про такі речі не скажеш.

— Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.

Гребер підвів голову.

— Це те саме, Елізабет, тільки я висловив його іншими словами.

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе.

— Слова теж інколи багато важать, — сказала згодом. — Особливо в таких справах.

— Я не вмію їх вибирати. Але деякі я все-таки знайду. Мені потрібно лише трохи часу.

— Часу… — Елізабет зітхнула. — А в нас його так мало, правда ж?

— Так. Вчора було ще багато. А завтра ми думатимемо, що в нас його було багато сьогодні.

Гребер зацовк. Голова Елізабет лежала на його руці. її темне волосся розливалося по світлій подушці, а тіні від дощових струменів перебігали по її обличчю.

— Ти хочеш узяти мене заміж, — мурмотіла вона, — А чи ти певен, що любиш мене?

- Звідки ми можемо це знати? Адже для цього треба 0ін.і го часу прожити разом.

— Можливо. То чому ж ти хочеш на мені одружитись?

— Тому що я більше не уявляю своє життя без тебе.

Елізабет хвилю помовчала.

— А тобі не здається, що таке саме, як оце зі мною, у її 6а могло б статися і з іншою? — запитала вона пе-

|нІ ОДЯ.

Гребер усе ще дивився на мерехтливий сірий килим, пні ного ткав за вікнами дощ.

— Можливо, таке саме сталося б у мене 1 з іншою, — міімів він. — Хто це знає? Але тепер, після того, як це і.їлося між нами, я просто не можу собі уявити, що німість тебе могла б бути інша.

Лежачи у нього на руці, Елізабет ледь повернула голому.

— Ти дечому навчився. Тепер ти говориш не так, як с ьогодні вдень. Але це ніч. Гадаєш, що я біля тебе ціле іиггтя чекатиму, доки настане ніч?

— Ні. Я вчитимуся далі. І вже не згадуватиму про місячну допомогу.

— Але ж нехтувати нею теж не варто?

— Ким?

— Та допомогою ж.

Гребер на мить затамував подих.

— Отже, ти згодна? — запитав потім.

— Коли ми знаємо одне одного понад рік, то навіть пі пишні це зробити. До того ж ми будь-коли зможемо розлучитися. Чи ні?

— Ні.

Вона пригорнулася до нього і знов заснула. Він ще доню лежав, прислухаючись до дощу. Тепер він знав оагато слів, які хотів би їй сказати.

XVII

— Бери все, що душа бажає, Ернсте, — кинув Біндінг через двері.—Вважай, що ти вдома.

— Добре, Альфонсе.

Гребер випростався у ванні. Його військова форма лежала на стільці в кутку — зелена, вицвіла і жалюгідна, немов старе лахміття, а поруч висів синій цивільний костюм, який для нього позичив Ройтер.

Ванна кімната Біндінга була простора, викладена зеленими кахлями, скрізь поблискували нікельовані кра ни та фарфорові ручки — просто рай проти казармо-них душів, що наскрізь просмерділися дезинфекційними препаратами. Мило було ще з Франції, рушники та простирадла лежали поруч високими купками, водопровідні труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання — велика пляшка з аметистовими кристалами.

Гребер лежав розслаблений, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб; тиша і довіра до власного тіла. Решту відпустки він вирішив провести саме так — без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію — вдруге відпустку одержиш не скоро.

Гребер відсунув стілець зі своє,ю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино і делікатеси, вечори з Елізабет.

Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.

Гребер уже стояв одягнений, а його усе ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса і зброї. Він зазирнув у дзеркало і знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.

— У тебе вигляд хлопчика, що йде на перше причастя, — заявив Альфонс. — Але не солдата. Що сталося? Чи не надумав ти одружуватись?

— Авжеж, — відповів Гребер приголомшено. — Як ти про це здогадався?

Альфонс засміявся.

— У тебе такий виглядліиший, ніж раніше. Ти більше не скидаєшся на собаку, що розшукує кістку, яку сам сховав І забув де. Ти справді хочеш одружитися?

— Так.

— Але ж, Ернсте! Ти зважив усе як слід?

— Ні.

Біндінг здивовано втупився в нього.

— Уже багато років я не мато часу зважувати що-не-будь як слід, — відповів Гребер.

Альфонс ошкірився. Потім підвів голову й принюхався.

— Що?! — Він принюхався знову. — Невже це ти, Гристе? Прокляття, це, мабуть, сіль для купання! Ти нею користувався? Пахнеш, як ціла клумба фіалок!

Гребер понюхав свою руку.

— Я нічого не чую.

— Ти ні, а я чую. Хай трохи вивітриться. Це дуже підступна річ. Хтось привіз її мені з Парижа. Спершу майже не пахнеш, а згодом перетворюєшся в букет квітів. Треба заглушити запах добрячим коньяком.

Біндінг дістав пляшку й дві чарки.

— За твоє здоров’я, Ернсте! Отже, ти одружуєшся! Щиро вітаю! Я ж, звичайно, був і лишаюся холостяком. А я не знаю випадково твою майбутню дружину?

— Ні.— Гребер випив 'коньяк. Він був лихий на себе, що сказав Альфонсові про одруження. Але той не дав іїому опам’ятатись.

— Ще по одній, Ернсте? Одружуються не щодня!

— Гаразд.

Біндінг поставив чарку. Він був трохи розчулений.

— Якщо потребуватимеш допомоги, ти ж знаєш, що завжди можеш розраховувати на Альфонса.

— Якої допомоги? Адже все це дуже просто.

— Для тебе просто. Ти солдат, багато паперів тобі не потрібно.

— Вони нам обом не потрібні. Адже це шлюб з фронтовиком.

— Гноїм дружині, гадаю, потрібні будуть звичайні документи. Та сам побачиш. Якщо справа рухатиметься повільно, ми завжди зможемо допомогти. Адже в нас є добрі друзі в гестапо.

— В гестапо? А яке відношення має гестапо до шлюбу з