Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

згадувати не варто… Дурний малюнок, ніби дитячий — хтось там здіймається з води…

Юта здригнулася й подивилась на море. Вода така ж гладенька, і сонце ще не зійшло.

Ще є час, подумала Юта гарячково. Ще хвилини зо три. Ледь чи не ціла вічність… Треба подумати про щось… Таке…

Ми зведемо тобі пам’ятник, Юто.

Ґорґулья, не те!

« — Я запалила тобі маяк на вежі, але ти був далеко й не бачив.

— Не бачив…»

У її короткому безталанному житті був маяк, запалений заради життя дракона… Тіло втрачає вагу і, невагоме, злітає над головою волосся… Останній промінь — зелений, мов стебло весняної трави… П’ять зірочок зійшло, а три ще за обрієм… І все це тепер не має значення, і добре, що старий Контестар умер і не бачить, як Остін…

Скільки разів вона була за крок од смерті, але пазуристі лускаті лапи висмикували її у смерті з-під носа. Море поки що спокійне, і будь-який сміливець може… Міг би…

І очі її в неусвідомленій надії почали блукати схилом небес над морем, затримуючись на кожній хмарині, розширюючись при вигляді далекої сонної чайки… У якусь хвилину віра в порятунок заповнила Юту цілком, без останку, і розчарування, що навалилось одразу за цим, відібрало рештки сили. Зціпивши зуби, вона викликала в пам’яті картину польоту в піднебесся — та замість цього їй привидівся мертвий дракон.

Розпростертий на кам’яному кришиві, він лежав, незграбно підігнувши голову з широко розплющеними туманними очима. Скляний нерухомий погляд спрямований був на Юту, крізь розірване перетинчасте крило росла трава, на вкритому лускою боку сидів стерв’ятник.

Юта заметляла головою, вдаряючись об скелю, прагнучи прогнати видиво… Щоб почути ще раз його голос, вона готова була віддати життя, але життя їй уже не належало — як не може хрипкуватий людський голос належати мертвому драконові.

І тоді, назавжди втративши надію, вона глянула на море. Гладенька, лискуча поверхня його ще більше заспокоїлась, і посеред цієї темної рівнини зародився раптом рух.

Повільно, наче в неспішному танку, рушили по колу хвилі. На поверхні моря утворилося мовби коло, потім середина його провалилася — спінилися гребені по краях, а чаша вод зненацька вивернулася й хлюпнула білою піною — наче кипляче молоко, не втримавшись у горщику, збігло на лихо недбайливій господині…

Юта дивилася, не в змозі відірватись.

А коло ширшало, від нього розходилися хвилі, перші з них уже досягли берега, і, розбігшись, перекинулися коло самих Ютиних ніг, і кілька бризок упало королеві на лице.

З глибин долинув звук — неголосний, низький, немовби ревіння безлічі горлянок, почуте крізь вату… Коли він досяг Ютиних вух, вона почала вириватися вдесятеро дужче, ледь не вириваючи з каменю залізні скоби.

Над морем здійнявся білий, блискучий у першому сонячному промінні фонтан. Струмені його, спалахуючи барвистими вогнями, туго вистрілили в небо й опали, здіймаючи нові хмари бризок. І в світлих потоках цього ошатного водоспаду з’явилася чорна голова.

Юта не зразу збагнула, що це голова. Кілька секунд вона дивилася, й очі її ледь не повилазили з орбіт; потім, замружившись з усієї сили, вона почала закликати забуття, як порятунок, як щастя, як останню ласку.

Забуття не йшло!

Хвилі, накочуючись на берег, ставали дедалі вищі й тепліші; те, що з’явилося з глибин по свою жертву, неквапливо попрямувало до берега.

Непритомності, — молилася Юта.

І вдарилася потилицею об скелю, і в очах її почала густішати рятівна темрява, проте гострий біль її відігнав.

Абсолютно ясними очима королева дивилась, як услід за головою піднялися з води зчленування шиї, пластини плечей, якісь джгути, що захльостувалися петлями…

Вода розступалася перед чудовиськом, що пливло, ні, вже йшло по дну. Розступалася двома довгими, аж до обрію хвилями. Юта побачила спрямований на неї погляд і обвисла в ланцюгах.

З води одним порухом вирвалися крила-плавці, чудовисько дісталося нарешті до мілководдя і з’явилося з води все, цілком, неначе красуючись. Повело туди-сюди мацаками і, ступнувши вперед, підняло назустріч Юті першу пару клешень. До однієї з них причепилася довга, мокра нитка водоростей. Ще крок…

Переляканою юрбою висипали на берег краби, заметалися в пошуках сховку, розбіглися по кам’яних щілинах; усе це Юта бачила, мов крізь туманну завісу.

Чудовисько ступнуло ще; вода збігала водоспадами з членистого тулуба, і горбкувата шкіра його здавалася лакованою.

Ще крок…

Друга пара клешень жадібно потяглася за першою.

Ще…

І тоді немовби велетенський батіг розсік небо навпіл. Небо лопнуло з тріском, наче роздерлася матерія, і з-за скелі, з-за спини прикутої до неї жертви здійнялася крилата тінь.

Тінь лягла на безформну морду чудовиська і, ніби збентежившись, пожирач королев зупинився. Тієї ж миті з неба на нього впав дракон.

Вивергаючи потоки, стовпи білого полум’я, він зімкнув пазурі там, де на цій морді мали бути очі. Дике, приголомшливе ревіння вирвалося з горлянки жителя глибин, і клешні зметнулися нагору, та дракон не чекав, ковзнув нижче, і кілька мацаків засмикалося в конвульсіях… Над берегом поплив густий, нудотний запах смаленого.

До Юти домчала хвиля жару, клешні чудовиська металися, ловлячи дракона в небі і не вміючи піймати. Ящір був набагато менший і вразливіший, проте на його боці була перевага раптовості та страшна зброя — вогонь.

І тоді чудовисько знову заревіло, але це був не крик болю й несподіванки. Лють і ображена гідність були в цьому крику. Удар — і дракон одлетів, наче відкинуте ногою кошеня.

Сміливці, що ховалися, трясучись, у скелях, почули раптом у надсадному витті цілком розбірливий роздратований крик:

— Королю! Королю!! Що це?! Ти запропонував її сам! Саме її! А тепер що?! Ти порушив умови! Ти шахрай, королю!

Проте дракон кинувся знову, й чудовисько замовкло.

Сміливці в скелях витріщали один на одного очі, Остін, залігши в якійсь щілині, схопив ротом жменю піску… Але до Юти, на щастя, слова чудовиська не дійшли, бо вона кричала, не чуючи себе:

— Армане, не треба! Арма-а-а… Пророцтво-о-о…

А дракон наче збожеволів. Одне крило його тепер ледве слухалося, він завалювався на бік, проте вогонь з горлянки був швидкий і нещадний. Хвилі з шипінням укривалися ніби пухирями, і густа пара здіймалася над морем, затягуючи бойовище, заважаючи глядачам і не даючи зрозуміти, хто перемагає… Густу пару раз у раз освітлювали спалахи полум’я, а, здіймаючись угору, вона затягувала небо й сонце. І ось стало темно — такі щільні хмари зімкнулися над головами бійців…

Коли порив вітру розірвав на мить завісу перед Ютиними очима, сутичка йшла вже далеко в морі. Вогонь спалахував дедалі рідше; зненацька лісом здійнялися чорні мацаки й тугою петлею затягнувся роздвоєний,