Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

class="p1">— Нема, — скорботно видихає жінка, недалека того, щоб розплакатись. — Нема його дома, а я так просила його. Повинен був би послухати. Так себе зле почуваю, а тут ще й прання треба було скінчити. Нема дома. Може, в суді, не знаю…

Неля приклала хусточку до рота і збігла вниз. Липкий бруд — хто б повірив! — чіплявся підметок.

«У випадку Маркіяна, — розмірковувала, перебігаючи з тротуару на тротуар навздогін за тінню, — треба сам по собі злочин піднести на щит такого безумного героїчного пориву, щоб перед його високою безкорисливістю схилилися б навіть і вороги».

Єдиною метою, єдиною ідеєю оборонця, єдиним його диханням повинна бути воля Маркіяна.

«Воля, — марить Неля, — це простір, свіжий запах озону, відчинені навстіж вікна, просторі, залиті сонцем кімнати, мелодія струнких юнацьких ніг у марші. Так сказала б Слава».

Яке моральне відношення до цих речей може мати людина, яка щодня видирається на третій поверх липкими від бруду сходами?

Никаючи по судових коридорах за адвокатом, Неля прийшла врешті до висновку, що вона могла б ужити перед слідчим тих самих аргументів, що адвокат на суді, лише з більшим внутрішнім переконанням, з більшою щирістю та серцем.

Які б то були аргументи, Неля не зовсім конкретно уявляла собі.

З тієї пори, відколи Маркіян Івашків посів місце в її житті, Неля змінила думку про так звані підпільні організації; в політичній сегрегації вона не дуже розбиралася.

Не завдавала собі питання, чи особисто їй вистачило б снаги і відваги включитися в цю сковану гру, але саме існування опозиційної організації серед молоді вважала за природне явище, як і те, що старі засуджують підпільну діяльність молодих. Неля була тієї думки, що історія неспроможна уточнити, хто першим почав убивати. Першопричина загубилася. Тривали одні наслідки. Підпільники вбивали з-за рогу тому, що їх побратимів засуджували на шибеницю. Тамті засуджували на кару смерті тому, що підпільники вбивали їхніх функціонерів. І так закрутилося колесо подій без кінця і початку, зав'язалося в тугу каблучку, — хто його зможе розв'язати?

Так до свого знайомства з Маркіяном думала й Неля.

Тепер Неля починала втрачати впевненість, що всі оті, зламані в самому розквіті життя в ім'я високого всенародного ідеалу, матимуть хоча б історичне виправдання.

— Панна Річинська знову тут? Чи, може, до мене?

Янічек наздогнав її і, як здогадалася Неля, впізнав її по фігурі, а може, й по зачісці.

Пропустив її по праву руку, переклавши при тому теку з паперами в ліву. «Тека людських доль», — майнула у Нелі думка.

— Так, до вас.

Янічек відчинив двері до своєї канцелярії, пропустив Нелю першою.

— Прошу сідати, панно Річинська. Мушу вам признатися, панно Нелю, що ви мене трохи здивували. Наприклад, цілковитою несподіванкою був для мене ваш візит до мами Івашкова.

Неля зашарілася. Її збентежило, що він знає про це. Звідки? Адже навіть мама Маркіяна не знає ні її імені, ні прізвища. В дорозі теж не входила ні з ким у відверту розмову.

— Знову вас привело сюди побачення з нареченим?

— Ні. Я знаю, що доки не закінчиться слідство…

— Слідство у справі Івашкова вже закінчено.

«І ти вже вирішив його долю».

— Для чего пані так змартвіла сєн[90], панно Нелю? Події розгортаються за наміченим планом. Я хотів би знати лише одне, чи подякували б ви мені, коли б я вам зараз дав побачення з Івашковим? Я готовий припустити, що ви серйозно зацікавились тим паничем. Єден варунек[91], побачення відбудеться не в моєму кабінеті, як тоді, — пані розуміє, тим разом була своєрідна психологічна конфронтація[92], — а в тюрмі. Там є спеціальна приймальня для побачень.

— Буду вам вдячна.

— І все? — спитав хіба для жарту.

— Ні…

— Ов? Слухаю вас.

— Я хотіла б просити дозволу поговорити з моїм нареченим три хвилини сам на сам… Тільки три хвилини.

Весело розсміявся. Мусила видатись йому забавною дурочкою.

— Ви поцєшна, панно Річинська, як бозі кохам! Коли ви так гарно-складно заявили, що не просите побачення, бо слідство ще не закінчено, мені, як юристу, було приємно, що ви хоч трохи знайшли потрібним познайомитись з карним кодексом. Тепер єстем змушони поставіць пані двує[93] з юриспруденції. Я й без того допускаю порушення уставу, що дозволяю побачення не у визначений день і годину. Убавіла[94] мнє пані, слово дає.

Камера, або цимбра, як сказав ключник, який ввів туди Нелю, була подовгаста, темнава, з одним загратованим віконечком під стелею кімната, з одним столом і двома кріслами.

Заносило, хоч як дивно, поганою пастою для черевиків. Цей запах домінував над смородом вогкості й бруду.

Маркіяна ввели раніше, ніж Неля сподівалася. Власне, не була ще внутрішньо підготовлена до цього.

При першій зустрічі з Івашковим Нелина увага була націлена на його зовнішність. Був відкриттям для неї, з яким треба було освоїтись. Тепер сприйняла Маркіяна як самий біль. Болем були запалі темні щоки. Болем були ненормально блискучі очі. Біль завдали його оголені (невже ж авітаміноз?) зуби. Проте найдошкульнішим болем була його сором'язна несміливість. Здавалось, ніби йому хотілося дати їй зрозуміти, що йому відома його доля і тому не має права на дальші зустрічі з нею, Нелею.

Мусила перша простягнути до нього руки. Щойно тоді повірив у себе й притулив її до грудей. Свідомо глибоко вдихнула грибковий запах його одягу. Мала на увазі: все, все, що тільки вдасться, запам'ятати, забрати з собою.

Вже знав, що була у його мами.

— Який я тобі вдячний, що ти їздила до моїх. Ти ще й добра? Така гарна й з добрим серцем? Ти не дивуйся, але я не можу дати собі ради з тим усім, — він узяв її обіруч за голову і, міцно стискаючи в долонях, притягнув її впритул до свого лиця. — Хто ти така? — раптом спитав з злою підозрою. — Чого ти шукаєш у мені? Що це — авантюра? Тобі жаль мене? Чи, може, ще полюєш за емоціями? Я питаю тебе: чого тобі треба від мене? Чого знову прийшла?

Неля, заскочена такою непередбаченою зміною настрою, зразу начеб злякалася, але тепер вдивляється в нього закоханими, затуманеними щастям очима, які просять: ще! ще! Хай буде біль! Хай буде образа! Хай незаслужена кривда, аби тільки це від тебе. Аби лише не твоя байдужість.

— Не знаю, — з ніяковою щирістю признається Неля, — не знаю. Правду кажу. Мені здається, що тепер твоя доля — моя доля.

Він пускає її голову з своїх рук. Починає кусати собі нігті («І це прийму