Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Я повинен іти, – він обійняв її і ніжно поцілував. Вона не пручалася. Палко відповіла на поцілунок, намагаючись подарувати йому ще кілька хвилин, щоб потім забути його і більше ніколи не зустрічати. Через тиждень мають відбутися заручини із сином богуславського старости Адама Казановського. Все готово і домовлено. Посагом за наречену має стати чималий шмат землі з маєтків покійного батька, який чомусь став власністю дядечка Станіслава. Пан Станіслав натомість отримує схвальне рішення кількох гострих питань в майнових відносинах з паном Казановським. Усі задоволені. Усі, крім неї. Але навіщо знати про такий стан речей цьому закоханому і надзвичайно вродливому хлопчині? Ні, він має право на надію. Можливо, у цьому принаймні він щасливіший за неї. Він ще може стояти навпроти і закохано позирати в її очі. Очі, які не знали щастя ні на південних, ні на північних берегах Руського моря.

– Прощавай, сину реєстрового хорунжого.

– Мене звуть Іван. Іван Богун. Пам'ятай – ти будеш моєю.

– Прощавай… – прошепотіла вона і відчула, як по щоках рясно течуть сльозини.

Через хвилину Ганна дивилась на скупі промені примарного світла, що ледь-ледь освітлювали цеглини замкового муру, за яким тільки що зник козак. Юнак з бідної української шляхти, гонору якого могли б позаздрити воєводи і князі. За інших обставин вона могла б… Навіщо думати про те, чого не може відбутися? Холодне світло діаманта з долоні. Гаряче серце, про яке це світло має нагадувати… хіба пригода, яка не має права на продовження, варта марного намагання заснути і, як результат – безсонної ночі? Варта. На вустах усе ще палають сліди його цілунків, а шкіра пам'ятає тепло його сильного тіла. Що це? Звичайний потяг жінки до чоловіка, продиктований банальним інстинктом продовженням роду? А може, щось глибше? Ні! Вона не повинна думати про це.

– Пора спати, Ганнусю, – шепоче вона сама до себе і стримується, щоб придушити в грудях ридання, відчуваючи, як сльози рясно течуть по обличчю, – пора спати. Зранку зійде сонце, і ранковий вітерець здмухне цю зустріч і печаль, навіяну нею. Так ніби її і не було… Ніколи не було.

V

– Козак! От тепер справжній козак! – Федір Богун упіймав сина в обійми. – Ех, роки, роки… зовсім дорогу додому забув! Я вже й думав, не побачу…

– Що ти говориш, батьку? – Іван відчув себе хлопчаком, який колись, у неймовірно далекому минулому, босоніж ганяв околицями батькового хутора. – Як так – не побачиш?

– А чому ж ти дивуєшся? Мені вже шістдесят п'ять.

– Ну-у-у, пане Федоре, – протягнув Омелько. – Та тобі б ще зараз кулаком цвяхи забивати! Козацька порода не виходить, немов вода з міхів. Вона немов річка – тече, кінця не має. Так що гукай челядь, діставай меди-горілки. Дивись, якого сокола я тобі із Січі-матінки привіз!

Старий Богун підкрутив вуса і кашлянув, намагаючись приховати зрадливе тремтіння голосу.

– Таки сокіл! – мовив врешті. – Ну… Одним словом… Жалко, мати не дожила… Та що це я вас при порозі тримаю? Гей! А хто там?! Накривай мерщій до столу, козаки з походу повернулися, хлібом-сіллю дорогих гостей зустрічайте!

Іван вслід за батьком пройшов до світлиці, відчуваючи за спиною кроки Омелька. Ось він і вдома. Перед ним кімната, яку пам'ятав ще з дитинства. У ніздрі вдарили пахощі воску, сукна, тютюнового диму і ще чогось, чого не можливо було іменувати, але що добре зберегла пам'ять, асоціюючи зі спогадами про найкращу пору в житті кожної людини. Тут майже нічого не змінилося, відтоді як йому востаннє довелося стояти серед батьківської світлиці, отримуючи благословення на дорогу до Запоріжжя. Ті ж дбайливо вибілені крейдою стіни, невисока стеля, з якої виступали вузькі продовгасті дошки сволока. В одній з них, у кутку над ліжком, все ще стирчать почорнілі залізні гаки, на які підвішувалася колись дитяча люлька. І одразу ж десь з недосяжно далеких глибин пам'яті сколихнувся ніжно-сумний голос неньки:

Ой чий то кінь стоїть, та сива гривонька,

Сподобалась мені, сподобалась мені,

Тая дівчинонька…

Сподобалась мені, сподобалась мені,

Тая дівчинонька.

Не так та дівчина, як біле личенько,

Подай же, милая, подай же, гарная,

На коня рученьку…

А он на полицях чарки із зеленого скла у срібних оправах. Одна, дві… Так, дванадцять! І два великі порцелянові тарелі в сусідстві менших тарілок. Фантастичні східні візерунки на блискучому тлі порцеляни. А он і червоні кахлі, що ними обкладено з боку світлиці піч. Поряд постіль з горою подушок, перський килим у півстіни, щільно завішений різноманітною зброєю, на покуті образи святих у срібних окладах, крихітна золота лампадка. Далі, у кутку, важезна, кована залізом скриня, у якій батько зберігав гроші, важливі папери, поставець і кілька пляшок старого меду, пістоль, нюрнберзький годинник та ще тисячу неймовірно цікавих речей, на які до нестями хотілося подивитися бодай одним оком малому Іванку. Саме із сховки дістав колись Богун пляшку з медом, пригощаючи пихатого пана Рудницького. Медом, який, можливо, не був найкращим у житті пана ротмістра. Він був останнім у його житті.

А он, під стіною, ледь вкрита полотняною доріжкою, ляда до підземелля, звідки Івана гукала перелякана ненька під час того давнього бою. Посередині кімнати великий стіл. Колись за ним збиралися сорок п'ять душ – усе доросле населення Богунового хутора. Під вікнами вкрита зеленим сукном лава, бронзові шандали зі свічками.

– Ну як воно, сину, до рідного дому повертатися? – запитав Федір Богун, помітивши вираз обличчя, у якому відкарбувалися спогади, що їх викликала зустріч з рідною домівкою, і тиха радість, і ностальгія.

– Заради такого повернення варто покидати її… – тільки й видихнув Іван. Буревій почуттів у його серці стиснув горло, немов лещатами. Десь позаду залишилася Січ з її кривавою роботою, сотні верст шляхів, що просочили його жупан пилом і димом, навіть чарівні очі Ганни відступили на задній план.

Для кожної людини домівка, у якій вона проживає, стає не лише сховищем від холоду та непогоди, захистом від лиха та злочинних намірів. В усі часи в багатьох культурах дім був відправною точкою, звідки починала людина свій тернистий шлях, звідки виходила у незвідане майбуття. Виходила лише задля того, щоб мати куди повернутися. Інакше шлях утрачає будь-який сенс. Інакше людина перетворюється на вигнанця і стає гідною жалю. В когось дім – це розкішний палац з блискучою мармуровою підлогою і просторими залами, стіни яких увішано портретами предків, що зуміли овіяти свої імена славою і померли багато років тому. В когось – злиденна халупа із земляною