Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

лякався Звернутися до неї, почуваючись спровиненим за те, що не зміг захистити її, та водночас і не можучи втриматися, бо слово народжувалося в душі, рвалося з неї, мучило мене й катувало.

«Найпрекрасніша й найвеличніша Мотроно, пані і добродійко моя!

Мотрононько!

Коли в години недолі моєї трапляв я в роздор з світом і судьбою і всі молитви мої безплідні спадали з глухих і байдужих небес, чи ж не ти стала моїми небесами і світлою тінню в пітьмі мого мученицького життя?

А тепер покинув тебе на згубу, немічний і зрозпачений, втікаю в сподіванні рятунку для тебе, для себе і для землі всієї. Чи ж справдиться моя надія? Шкода говорити!

Земле моя нещасна і нещасні діти твої!

Кров людська бризкає в небо і добризкує до самого Бога, а він купає в ній ноги свої і мовчить.

Велике мовчання степу над нами, і стежки, знані й незнані, невидимі навіть для Всевишнього, вгадувані й відчувані самими лиш мудрими кіньми. Тільки прослідок звіра знаходимо часом та божища давні кам’яні по степових могилах німуючі, як моя душа.

А де ж моє божище, де Есфір — жалівниця, що визволила мене з неволі старостинської, вкинувши в ще більшу неволю й гріх, чом покинув її, чом не вирвав з рук брудних на волю і в простори неміряні!

Ой вийди, вийди,

Не бійсь морозу.

Я твої ніженьки

В шапочку вложу.

Згадую, як любила ти мою шапку, як пригортала її до грудей, як цілувала. Боже праведний!

Душа стогне, а я заганяю ті стогони назад, тамую, мов кров із рани.

Мотрононько!»

Не лист, а стогін, і розпач, і кривавлення серця. Куди й кому таке відішлеш?

Я складав той лист у думці, в думці він мав і залишатися. Що було в наших душах? Ми відважилися на смертельний зрив з усім, що мали, стали відчахнутою гілкою від дерева ріднизни, ще не здобувши майбутнього, ми відкинули все минуле і те, до чого можна було б доторкнутися рукою, але ми відсмикували ту руку, ладні спалити її, як Муцій Сцевола, — хай звогниться, звуглиться й спопеліє, але не спонукає до покори, бо нам нема вороття!

Згодом, через багато літ, неприязний до нас письменник напише про цих людей слова образливі: «Дикі запорожці танцювали коло вогнищ, кидаючи вгору шапки, палячи з пищалів і п’ючи квартами горілку». А далі: «В місті чабани заводили щораз голосніше хороводи, а запорожці палили з самопалів і купалися в горілці».

Чом би й не написати, що купалися в сльозах? А Україна тоді купалася і в сльозах, і в крові, і, може, це найбільше сприяло мені.

І той неправедний не зможе не віднотувати сеї обставини: «Запорожжя стало при нім, бо ніколи під нічиєю булавою не розкошувало так у крові й здобиччі, дикий з натури люд горнувся до нього, бо коли хлоп мазовецький чи великопольський без шамрання ніс отой гніт переваги й утиску, який тяжів над „потомками Хама“ в цілій Європі, українець разом з повітрям степів вхлинав у себе любов до волі, такої необмеженої і дикої, як степи самі. Чи ж воля йому була ходити за панським плугом, коли погляд його тонув у Божій, не панській пустині, коли з — за порогів Січ гукала до нього: „Кинь пана і ходи на волю!“, коли татарин суворий учив його війни, призвичаював очі його до пожоги й морду, а руки до зброї? Чи ж не було йому ліпше у Хмеля бушувати і панів різати, ніж хребет гордий гнути перед підстаростами?»

Так, згодом усе сприяло мені, але й тоді теж були сприяння і небесні, й земні; і зима м’яка, вся в весняних розтопах, і низькі хмари над степом, під якими ховалися звір, і людина, і констеляції небесні. Конецпольський не міг мене затримати, бо їздив по козацьких городах з ревізією коронною, закликав би на поміч собі Чаплинський безчесного Лаща, але той сидів у Стеблеві, гетьман Потоцький стояв у Барі, й поки гінці від Шемберка доскакали до нього та поки привезли його веління відрубати мені голову, вже не було мене ні в Чигирині, ні на Україні.

Чигирин — це стежки в снігу. Багато стежок у снігу — ось що означає, слово «Чигирин» по — татарськи.

Хто втікає, вибйрає одну стежку, а хто женеться, має кидатися одразу по всіх. Шукай вітра в полі!

Я виїздив з Чигирина простим сотником козацьким, а вже вилітали з мок очей орли і линули в дні минулі і в дні прийдешні, у дні великих битв і великої крові, і в їхньому клекоті чув я свободу, велич і вічність.

12

Діялося те року від сотворіння всього живого 7156–го, від утілення слова Божого — 1648–го. Рік тоді був переступний, літера ж великодня була К — красне. Я й народився в році високосному, і всі високосні мали бути для мене щасливими (народжені в роках високосних завжди мають життя незмірно тяжке, але й щасливе), отож сміливо розпочав велику справу без побоювань, з великими надіями, хоч і починалося все з Горя та біди, з великого гноблення й неправди.

Мені потрібен був повний крах, щоб стати Богданом. Виїхавши тої ночі з Чигирина, я зробив перший крок на шляху вічності.

Я не пішов тоді на Січ, бо втрапив би з вогню та в полум’я: Січ, що стояла в Микитиному Розі на правому березі Дніпра, пильно охоронялася польською залогою, яка виловлювала всіх новоприбулих і підозрілих і не давала волі козацтву, зібраному там. Мене б вислідили там, як красного звіра, тому вдарився я одразу до своєї Січі потаємної на острові Бучки за дві милі вище по Дніпру від Микитиного Рогу. Від правого берега відстань до острова теж була зо дві милі, а з берега кримського хіба з найбільшої гармати можна було дострелити, одначе ж ніхто не знав, куди цілити, бо острів той так заховано серед проток, дерев і очеретів Великого Лугу, що майже ніхто не відав про його існування. Ще тоді, як утікав я з Кодака від старого Конецпольського, опинився я на острові, і прийнято мене не вельми ласкаво отаманом Данилом Нечаєм, або, як його звано, — Лінчаєм, або й Кінчаєм, бо виступав многолико, вмів прихиляти до себе серця найбільших завзятців своїм спокійним узвичаєнням, великою силою, мужністю й ненавистю до панства. То він знайшов Бучки і влаштувався там надійно й надовго, збирав до себе людей, приглядаючись і