Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

дістав із кишені мотузку від повітряного змія, прив’язав її до виступу скелі, й вони з Беккі рушили в дорогу. Том йшов попереду, просуваючись навпомацки та розмотуючи мотузку. Але приблизно кроків через двадцять коридор обривався: він закінчувався прірвою. Том став на коліна, простягнув руку і почав обмацувати стіну, яка спускалася донизу, потім витягнув її праворуч і почав досліджувати ту, що була за рогом. Він посунувся якомога далі за ріг, і раптом з-за скелі неподалік від нього з’явилася чиясь рука зі свічею! Том радісно скрикнув, але слідом за рукою з’явилася вся постать… індіанця Джо! Том заціпенів, він не міг навіть поворухнутись і страшенно зрадів, коли «іспанець» у ту ж мить кинувся навтьоки і зник з очей. Том здивувався, що індіанець Джо не впізнав його голос і не кинувся на нього, щоб убити за свідчення в суді, але потім вирішив, що луна змінила голос. «Звісно, в цьому вся справа», — вирішив хлопчик. Від страху кожен м’яз у його тілі ослабнув, і Том сказав собі, що більше нікуди не піде від струмка, щоб не наштовхнутися на індіанця Джо, — якщо, звісно, матиме сили повернутись назад. Він приховав від Беккі, що бачив індіанця, і сказав їй, що крикнув «про всяк випадок».

Але голод і безвихідь зрештою виявилися сильнішими за страх. Діти довго понуро сиділи біля джерела, потім знову заснули, а коли прокинулись, їхній настрій змінився. Муки голоду стали сильнішими. Том вважав, що вже настала середа, а може, четвер чи навіть п’ятниця, або й субота, отже, у містечку втратили надію і перестали шукати їх. Він запропонував оглянути ще один коридор. Том готовий був ризикнути, навіть можлива зустріч з індіанцем Джо його більше не лякала. Але Беккі стала дуже слабка. Вона ніби заціпеніла від туги, й ніщо не могло вивести її з цього заціпеніння. Дівчинка сказала, що залишиться тут і чекатиме на смерть — адже вона недалеко. Нехай Том бере мотузку і йде оглядати коридори, якщо йому так хочеться, але вона благає його якомога частіше повертатися, щоб поговорити з нею. Крім того, Беккі взяла з Тома слово, що коли настане найстрашніше, він не полишить її ні на хвилину і триматиме за руку до самого кінця.

Том поцілував Беккі, відчуваючи клубок у горлі, але вдаючи, що не втрачає надії знайти вихід із печери або зустріти тих, хто їх шукає. Потім він узяв у руку мотузку і, обмацуючи стіни, поповз навкарачки по одному з коридорів, ледь живий від голоду й передчуття близької загибелі.

Розділ XXXII

Вівторок добігав кінця, і день уже розтанув у сутінках. Містечко Сент-Пітерсберг усе ще оплакувало зниклих дітей. Вони так і не знайшлися. За них молилися в церкві цілою громадою, багато хто і вдома посилав палкі молитви до Бога, вкладаючи в них усю душу, але з печери не було гарних звісток. Більшість жителів міста, які вирушали на пошуки, припинили їх і повернулися до своїх буденних справ, вирішивши, що дітей вже не знайти. Місіс Тетчер була дуже хвора і майже весь час марила. Ті, хто її бачив, розповідали, що в них просто серце розривається, коли вона кличе свою дівчинку, піднімає голову з подушки і довго прислухується, а потім опускає її з тяжким стогоном. Тітонька Поллі поринула в глибоку скорботу, її посивіле волосся зовсім побіліло.

У вівторок ввечері містечко заснуло, оповите тугою: розвіялися останні надії.

Серед ночі на міській дзвіниці раптом вдарили на сполох, і за мить вулиці наповнились очманілими напіводягненими людьми, які несамовито кричали: «Виходьте! Виходьте! Вони знайшлися!» Били у дзвони, били в сковорідки, сурмили в ріжки; натовп побіг до річки, назустріч Тому і Беккі, яких везли у відкритому візку. Жителі міста оточили візок із дітьми й урочисто провели додому по головній вулиці з невпинними криками «ура!».

Всюди сяяли вогні; ніхто більше не лягав спати — це була найурочистіша ніч за всю історію міста. Протягом перших півгодини у будинку судді Тетчера побували майже всі жителі. Вони один за одним міцно обнімали врятованих дітей та цілували їх, тиснули руку місіс Тетчер, намагалися щось сказати, але не могли, бо сльози радості не давали сказати й слова.

Тітонька Поллі була сяяла від щастя, і місіс Тетчер так само. Їй бракувало лише одного: щоб гонець, якого послали до печери, повідомив цю радісну звістку її чоловікові. Том лежав на дивані, оточений уважними слухачами, і розповідав їм про свої дивовижні пригоди, безбожно прикрашаючи їх найнеймовірнішими вигадками. Нарешті він розказав, як полишив Беккі та пішов шукати вихід; як він пройшов дві галереї — наскільки йому вистачило мотузки. Як він повернув у третю, натягнувши мотузку до краю, й хотів було вже повернути назад, але десь далеко попереду зблиснуло щось схоже на денне світло; він покинув мотузку та почав пробиратися туди поповзом. Просунувши голову та плечі назовні, побачив, як широка Міссісіпі котить перед ним свої хвилі! Подумати тільки, якби саме була ніч, він не побачив би цього проблиску і не пішов би далі коридором. Том розповів, як повернувся до Беккі й повідомив їй радісну новину, а вона попросила, щоб він її не мучив такими дрібницями, бо вона вже не має сил і скоро помре, навіть хоче померти. Він розповів, як умовляв і переконував її і як вона мало не до смерті зраділа, діставшись до того місця, звідки виднілася блакитна плямка світла. Як він вибрався крізь отвір і допоміг вибратися Беккі; як вони сиділи на березі та плакали від радості; як повз них пропливали у човні якісь люди і Том покликав їх і сказав, що вони щойно вилізли з печери й помирають від голоду. Ці люди йому спершу не повірили, сказали, що печера зовсім не тут, а за п’ять миль вище по ріці, а потім все ж посадили їх в човен, причалили до якогось будинку, нагодували, дали відпочити й через дві-три години — на той час вже стемніло — відвезли додому.

Перед світанком суддю Тетчера із гуртом його помічників розшукали в печері по мотузці, яка тягнулася за ними, і повідомили їм радісну новину.

Для Тома і Беккі три дні й три ночі блукань у печері й голоду не могли минутися просто так. Вони пролежали в ліжку всю середу і четвер, почуваючись страшенно втомленими й розбитими. В четвер Том почав потроху вставати, у п’ятницю пішов прогулятись містом, а в суботи вже був майже здоровий.