Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

не дозволяв їй тішитися ні ніжно-зеленому небу над Ялиновим Затінком, ні сріблясто-білому місяцю над Королем Штормів, ні звабливому аромату бузку попід вікном, ні білосніжним, із блакитними жилками, ірисам у вазі на столі. Він затьмарював усе її минуле й кидав тінь на майбутнє.

— Нежить у червні — це аморально, — сказала Енн Димкові, що замислено сидів при вікні. — Та вже за два тижні я буду в рідних Зелених Дахах, де не муситиму скніти над шкільними творами, повними дурних помилок, і витирати свій змучений ніс. Подумай про це, Димку!

Димко, вочевидь, подумав про це. Напевне, він подумав і про те, що панянка, котра майже бігла вздовж Примарного провулку й незмінною стежиною до Шелестких Тополь, мала не по-червневому лихий і роздратований вигляд. То була Гейзел Марр, яка щойно напередодні повернулася з Кінгспорта, і вже за кілька хвилин, явно розгнівана, удерлася в кімнату Енн, не дочекавшись відповіді на свій різкий стукіт.

— Гейзел, мила… (Апчхи!) ти вже повернулася? Я не чекала тебе раніше наступного тижня.

— Авжеж не чекали, — ущипливо втяла Гейзел. — Так, панно Ширлі, я повернулася! І що ж я виявляю? Що ви хочете відбити в мене Террі — і вам це вдається!

— Гейзел! (Апчхи!)

— О, я все знаю! Ви сказали Террі, що я не люблю його… що хочу розірвати заручини… наші священні заручини!

— Гейзел, дівчинко..! (Апчхи!)

— Смійтеся, панно Ширлі, смійтеся з мене… з усього! Тільки не викручуйтеся! Ви це зробили… і зробили навмисне!

— Певна річ, коли ти сама попросила.

— Я… попросила!

— Так, у цій самій кімнаті. Ти сказала, що не кохаєш Террі й ніколи за нього не вийдеш.

— То в мене, певно, був такий настрій. Я ж не думала, що ви все сприймете серйозно. Гадала, що ви збагнете мою артистичну натуру. Ви, звісно, у сто разів старші за мене, та навіть ви не могли ще забути, як бездумно дівчата говорять… і мислять. Ви, що вдавали мою подругу!

«Це, мабуть, поганий сон», — подумала бідолашна Енн, витираючи носа, а вголос відказала:

— Гейзел, прошу тебе, сядь.

— Сісти! — Гейзел гарячково забігала кімнатою. — Як я можу сісти? Хто міг би просто сидіти, коли все життя лежить довкола в руїнах? О, якщо це робить з людьми вік… змушує заздрити й хотіти зруйнувати щастя молодих… то я молитимуся, щоб ніколи не постаріти!

Зненацька в Енн засвербіла рука дати Гейзел ляпаса — дивне, жахливе, нице бажання. Вона притлумила його так швидко, що згодом не йняла віри в те, що справді це відчула. Та до легкого покарання Енн усе ж вирішила вдатися.

— Гейзел, якщо не можеш сісти й не верзти казна-що, то, будь ласка, іди. (Дуже сильне «апчхи!»). У мене багато роботи. (А… а… апчхи!).

— Я піду, та спершу скажу вам усе, що думаю про вас. О, я знаю, що сама в усьому винна… я мусила знати… я знала! Щойно вперше побачила вас, я інстинктивно відчула, що ви небезпечна. Ці руді коси, зелені очі! Та я й не думала, що ви принизитесь до того, щоб розлучати мене з Террі! Я думала, що ви принаймні християнка! Я ніколи не чула, щоб хтось робив щось подібне! Що ж, ви розбили мені серце, якщо вас це втішить!

— Ти дурна мала…

— Не хочу з вами розмовляти! Ох, ми з Террі були такі щасливі, а ви все зіпсували! Я так раділа — заручилася перша з-між усіх своїх подруг! Я навіть продумала все щодо весілля: четверо дружок у блакитних сукнях із чорними оксамитовими стрічками на воланах! Так розкішно! О, я не знаю, чого в мені більше до вас — жалю чи ненависті! О, як ви могли вчинити так зі мною… коли я вас так любила… так сподівалася на вас… так вірила вам!

Голос Гейзел зірвався, очі налилися слізьми й вона безсило впала в крісло-гойдалку.

«Знаків оклику в тебе вже геть не лишилося, — подумала Енн, — та підкреслювати слова ти вочевидь не перестанеш».

— Це зовсім уб’є бідолашну маму, — схлипнула Гейзел. — Вона так тішилася… усі так тішилися. Усі вважали, що це бездоганна партія. Ох, чи зможе тепер хоч щось бути таким, як раніше?

— Зачекай наступного місячного вечора й спробуй іще раз, — тихо проказала Енн.

— О, так, глузуйте, панно Ширлі, смійтеся з моїх страждань. Я не мала сумніву, що вам буде смішно — дуже, дуже смішно! Ви не знаєте, що таке страждання! Це жахливо… жахливо!

Енн зиркнула на годинник і чхнула.

— То не страждай, — безжально відказала вона.

— Буду страждати. У мене такі глибокі почуття. Порожні душі не страждали б, звісно. Та я рада, що, яка б я не була, я все ж не порожня. Хіба ви, панно Ширлі, зовсім не знаєте, що означає кохати? Сильно, глибоко, дивовижно кохати? А тоді повірити — і бути зрадженою? Я їхала до Кінгспорта така щаслива… я любила ввесь світ! Я веліла Террі подбати про вас — щоб вам не було самотньо без мене. І вчора повернулася така щаслива. А він сказав, що більше мене не кохає… що то все була помилка… помилка! — і що ви сказали, наче я зовсім його не люблю й хочу бути вільна!

— Мої наміри були цілком шляхетні, — усміхнулася Енн. На допомогу їй прийшло її лукаве почуття гумору, і тепер вона сміялася із себе так само щиро, як і з Гейзел.

— О, як я лиш пережила цю ніч! — безтямно продовжувала Гейзел. — Ходила й ходила кімнатою. І ви не знаєте… ви й уявити не можете, чого я зазнала нині вдень! Я мусила сидіти й слухати — о так, слухати! — балачки про безмежне кохання Террі до вас! О, люди вас бачили! Вони знають, що ви робили! А навіщо… навіщо? Я не розумію. У вас є свій жених — чому ж ви не залишили мені мого? Що ви проти мене маєте? Що я вам зробила?

— Я думаю, — сказала остаточно роздратована Енн, — що вас із Террі слід добряче відшмагати. Якби ти не була така люта й послухала розважливо…

— Ні, панно Ширлі, я не люта… лише скривджена… так тяжко скривджена, — плаксиво відповіла Гейзел. — Я відчуваю, що мене в усьому зрадили — і в дружбі, і в коханні. Кажуть, після того, як тобі розіб’ють серце, воно вже більше не болітиме. Надіюся, це правда, хоча думаю, що ні.

— А як же твої честолюбні прагнення, Гейзел? Мрії про паціента-мільйонера й медовий місяць у віллі понад синім морем?

— Не розумію, панно Ширлі,