Грегорі Девід Робертс - Шантарам

У міста не було коштів, щоб напастися кайданків на всіх злочинців, та якби вони і знайшлися, то поліціянти навряд чи тягали б із собою таку кількість заліза — вони брали з собою грубий шпагат з конопляного чи кокосового волокна, яким прив’язували заарештованих один до одного. Ця тонка линва правила за надійний замінник кайданків, оскільки напівголодні люди були здебільшого надто кволі, щоб зважитися на втечу. Коли набирався ланцюжок з п’ятнадцяти-двадцяти чоловік, їх відводили до дільниці й замикали в камерах.

Поліціянти в Бомбеї виявилися справедливішими, ніж я очікував, і відзначалися неабиякою мужністю. Вони були озброєні лише тонкими бамбуковими палицями, так званими латі. Ніяких важких палиць, газових або інших пістолетів у них не було. Мобільними телефонами вони теж не були забезпечені і не могли викликати підмогу. Транспортних засобів для патрульної служби не передбачалося, і поліціянти здійснювали багатокілометрові мандрівки пішки. І хоч їм доводилося орудувати своїми латі досить часто, випадків жорстокого побиття громадян було значно менше, ніж у тому сучасному місті західного світу, де виріс я.

Ночами я завжди гуляв сам. Мої багаті друзі боялися бідняків. Бідні друзі боялися поліцейських. Іноземці боялися всіх і ховалися в готелях. Вулиці належали мені.

Під час однієї з цих нічних прогулянок, місяців за три після пожежі, я забрів на набережну Марин-драйв. Широкий тротуар, що тягнувся уздовж парапету, був порожній і чистий. Руху на набережній не було, хіба що кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин поволі проїздила машина. Майже всі вікна за проспектом були темні. Різкі пориви холодного вітру приносили з моря чисте солоне повітря. Навколо стояла тиша. Море шуміло дужче, ніж місто.

Моїх друзів із нетрищ турбувало, що я гуляю ночами. «Не ходи вночі,— казали вони,— вночі в Бомбеї небезпечно». Але я не боявся міста. На його вулицях я почувався в безпеці. Хоч яке покалічене було моє життя, місто вбирало його в себе, наче воно одвіку йому належало разом з мільйонами інших життів.

А справа, якою я займався, ще більше пов’язувала мене з навколишнім світом. Роль медика цілком поглинула мене. Діставши книги з діагностики, я читав їх при світлі лампи в своїй хатині. Я назбирав скромний запас ліків, мазей і перев’язувального матеріалу, купуючи все це в аптеках на кошти, зароблені під час нелегальних операцій з туристами, тож навіть зібравши пристойну суму, що дозволяла мені розлучитися з нетрищами, я й далі там залишався. Мешкав у тісній халупі, хоч міг переїхати в квартиру з усіма зручностями. Я дозволив втягнути себе у вир боротьби за існування, яку провадили двадцять п’ять тисяч душ, що жили поряд зі мною. Я пов’язав своє життя з Прабакером, Джоні Ситаром і Казимом Алі Гусейном. І хоча я намагався не думати про Карлу, моя любов наполегливо упивалася кігтями в моє серце. Я шепотів її ім’я, коли був сам.

Сидячи на парапеті, я відчував, як прохолодний морський бриз омиває моє лице, наче вода, що ллється з глека. Тишу порушував тільки мій подих і шум прибою. Хвилі билися об набережну, пінилися і злітали вгору, намагаючись дотягнутися до мене. «Віддайся їм, віддайся. Один стрибок — і ти помреш. Це так просто»,— казав мені якийсь голос, і то був голос мого сорому, який гамував у мені почуття самоповаги. Люди, що носять в душі сором, знають цей голос: «Ти зрадив усіх. Ти не маєш права жити. Без тебе світ стане кращим». Море внизу плескалося і билося об берег. Всього один стрибок. Я уявив собі, як я падаю, як моє тіло вдаряється об каміння і провалюється в холодну глибочінь. Так просто.

Чиясь рука лягла мені на плече. Я обернувся, здригнувшись від несподіванки. Позаду мене стояв гінкий кремезний чоловік.

— Адже ви містер Лін, так? Не знаю, чи пам’ятаєте ви мене. Мене звуть Абдулла. Ми зустрічалися в кублі стоячих ченців.

— Ну звісно, я пам’ятаю вас,— пробурмотів я.— Ви врятували нам життя. Ви зникли тоді так раптово, що я не встиг до ладу подякувати вам.

Він усміхнувся і, відпустивши моє плече, прочесав пальцями густу чорну чуприну.

— До чого ці подяки? Адже ви зробили б те ж саме для мене в своїй країні, хіба ні? Ходімо, там хочуть побалакати з вами.

Він показав на машину, що стояла метрів за десять від нас. Я не чув, як вона під’їхала, хоча мотор і далі гуркотів. У машині були двоє — водій і ще хтось на задньому сидінні.

Абдулла відчинив задні дверцята. Я зазирнув усередину і побачив чоловіка років сімдесяти. У нього було розумне обличчя з довгим тонким носом і високими вилицями. В бурштинових очах світилася доброзичлива усмішка і ще щось невловне,— чи то жорстокість, чи то любов.

— Містер Лін? — запитав він. Голос був низький, у нім відчувалася непохитна авторитетність.— Дуже радий познайомитися з вами. Дуже радий. Я чув про вас чимало хорошого. Завжди приємно почути щось гарне про людей, надто ж про чужинців, гостей Бомбея. Можливо, ви теж чули про мене. Мене звуть Абдель Хадер Хан.

Ще б пак! — подумав я собі. У Бомбеї не було людини, котра не знала б цього імені. Про Абделя Хадер Хана говорили на базарах, в нічних клубах і в нетрищах. Багатії захоплювалися ним і боялися його. Бідні поважали його і розповідали про нього легенди. Він проводив знамениті бесіди з питань теології й етики у дворі мечеті Набіла в Донгрі, куди сходилися вчені та богослови всіх конфесій. Він дружив з художниками і артистами, бізнесменами і політиками. І він був одним з ватажків бомбейської мафії, одним з тих, хто заснував систему місцевих рад, що поділила весь Бомбей на райони, в кожному з яких керувала своя рада кримінальних баронів. Мені казали, що ця система виправдовує себе і користується популярністю, оскільки відновила порядок і відносний спокій у бомбейському злочинному світі. Це була могутня, небезпечна і видатна людина.

— Так, сер,— відповів я і прикусив язика. Я ненавидів це слово. У тюремному карцері нас били, якщо ми забували додати «сер», звертаючись до охоронців.— Зрозуміло, я чув ваше ім’я. Люди називають вас Хадербгай.

Додавання «бгай» в кінці імені означає «старший брат». Це шанобливе і ласкаве звертання до людини. Коли я вимовив «Хадербгай», старий усміхнувся і поволі кивнув.

Водій обернув дзеркало, щоб тримати мене в полі зору. Крім нас, на вулиці нікого не було. Чутно було тільки гуркіт двигуна і