Грегорі Девід Робертс - Шантарам

прив’язали дріт до товстої балки. Потім мій товариш почав вилазити на дах. Протиснувшись наполовину, він застряв. Почав був сіпатися і молотити ногами, але це не допомагало.

На горищі знову запанувала пітьма — його тіло наглухо затулило отвір. Понишпоривши поміж кроквами, я знайшов запальничку. Я запалив її і побачив, що його затримав товстий шкіряний кисет для тютюну. Я звелів йому не сіпатися і прорізав стамескою дірку в задній кишені його комбінезона, де лежав кисет. Тютюн посипався з кисета мені на руки, і мій приятель виліз на дах. Услід за ним вибрався і я. Звиваючись, мов черв’яки, ми проповзли жолобом до зубчатої тюремної стіни і, ставши навколішки, подивилися вниз. Вартові на вежі могли нас побачити, але вони не дивилися в наш бік. Людська психологія перетворювала цю ділянку на сліпу пляму. Охоронці не звертали на неї уваги, тому що й уявити собі не могли, що хтось із в’язнів полізе посеред білого дня через передню стіну.

Перегнувшись на той бік, ми побачили біля воріт низку машин. Це були постачальники харчів, що чекали своєї черги. Кожну машину ретельно обшукували і навіть оглядали за допомогою ліхтариків, тому черга просувалася поволі. Ми знову сховалися в жолобі.

— Їх чортів тиск,— зітхнув я.

— Все одно треба перелазити,— заявив товариш.

— Ні, слід почекати.

— До біса очікування, перекидаємо дріт і спускаємося.

— Ні,— прошепотів я,— там дуже багато людей.

— Ну і що?

— Комусь обов’язково захочеться виступити в героїчній ролі охоронця громадського порядку.

— Біс із ним. Нехай виступає. Ми заткнемо йому пельку.

— Їх там дуже багато.

— Біс із ними всіма. Ми стрибнемо на них зверху, і вони навіть не зрозуміють, що це на них навалилося.

— Ні,— сказав я твердо.— Треба дочекатися, поки там нікого не буде.

І ми почали чекати. Ми чекали цілу вічність, двадцять п’ять хвилин. Я кілька разів підповзав до стіни, щоб зазирнути через неї, аж ось побачив, що вулиця порожня. Я подав сигнал своєму товаришеві. Він вмить переліз через стіну. Я подивився услід, щоб побачити, як він спускається, але він уже тікав сусіднім провулком. А я був ще у в’язниці.

Я переліз парапет і вхопився за дрота. Упираючись ногами в стіну, я глянув на кулеметну вежу, що була ліворуч від мене. Охоронець розмовляв з кимось по телефону, жестикулюючи вільною рукою. На плечі у нього висів автомат. Я подивився праворуч. Та ж сама картина. Охоронець з автоматом базікає по телефону. Він усміхався і не виявляв неспокою. Я був людиною-невидимкою. Стояв на стіні найбільшої в’язниці, й мене увіч ніхто не бачив.

Відштовхнувшись ногами, я почав спускатися. Долоні мої спітніли. Дріт вислизнув з рук, і я почав падати. Стіна була дуже висока, і я убився б. Я зробив відчайдушну спробу вхопитися за дріт, і це мені вдалося. З карколомною швидкістю я ковзнув униз, і долоні наче вогнем обпалило — шкіра на них умить злізла. Впавши на землю, я підвівся і, похитуючись, перетнув вулицю. Я був вільний.

Я кинув останній погляд на в’язницю. Дріт, як і раніше, звисав зі стіни. Охоронці, як і раніше, розмовляли по телефону. Повз мене проїхав автомобіль. Водій барабанив пальцями по керму в такт якійсь мелодії. Я одвернувся і попрямував до нового життя.

Коли я був грабіжником, люди боялися мене. За це я був приречений на вічний страх — спершу за тієї пори, коли грабував, потім у в’язниці, а тепер і на волі. Надто ж гостро це відчувалося ночами — мені здавалося, що якийсь тромб страху закупорив мої судини і дихальні шляхи. Жах, якого зазнавали мої жертви, став нескінченними мареннями, що переслідували мене самотньою нічною порою.

Вдень я не мав коли вгору глянути за клопотами, обов’язками та розвагами, а вночі мені було страшно від спогадів, тож я часто блукав сплячим Бомбеєм. Я змушував себе не обертатися, щоб не побачити дроту, що звисає із стіни, і кулеметних веж, яких там не було.

Ночами на вулицях було тихо. Опівночі поліція запроваджувала своєрідну комендантську годину. О пів на дванадцяту на центральні вулиці виїжджав цілий рій патрульних машин; поліціянти примушували господарів усіх ресторанів, барів і крамниць замикати свої заклади і розгонили навіть гендлярів, що торгували цигарками і пааном, не кажучи вже про жебраків, наркоманів і повій, які не встигли поховатися в нори. Вітрини крамниць затуляли сталевими віконницями, ятки на ринках і базарах укривали білим коленкором. У місті панувала тиша і порожнеча. Вночі Бомбей ставав супокійним, прегарним і страшним, наче дім, населений привидами.

Після півночі до другої чи й третьої години ішли облави. Гурти поліціянтів у цивільному патрулювали вулиці, шукаючи злочинців, наркоманів, підозрілих перехожих, бездомних і безробітних. Бездомним був кожен другий в Бомбеї, і майже всі вони жили, їли і спали надворі. Скрізь можна було натрапити на сплячих людей, що ховалися від нічної прохолоди під тонкими ковдрами. На тротуарах і в під’їздах ночували якісь волоцюги, сім’ї і цілі юрби втікачів, що шукали порятунку в мегаполісі від засухи, повені чи голоду.

Закон забороняв спати на вулицях міста. Поліціянти, звісно, стежили за дотриманням цього закону, але застосовували дисциплінарні санкції дуже вибірково. Зокрема, санкції не розповсюджувалися на «святих людей» — садгу і на прихильників інших релігій. Людей похилого віку, хворих і калік часом ганяли з місця на місце, але не заарештовували. З божевільними, різноманітними ексцентричними особами і мандрівними акторами — музикантами, акробатами, фокусниками і приборкувачами змій — обходилися часом досить грубо, але потім давали їм спокій. Родини, особливо з маленькими дітьми, зазвичай попереджували, щоб вони не затримувалися в цьому місці довше, ніж на декілька днів. Якщо людина могла пред’явити документ, який засвідчує, що вона десь працює, або хоч повідомити адресу свого працедавця, її відпускали. При цьому пристойно одягненим людям, які могли довести, що вони мають якусь освіту, вдавалося зазвичай уникнути арешту навіть в тому разі, якщо вони ніде не працювали. І, зрозуміло, міг ні про що не турбуватися той, хто міг дати хабара.

Таким чином, до групи посиленого ризику потрапляли перш за все самотні молоді люди — безхатченки, безробітні, неосвічені й біднота. Щоночі по всьому місту заарештовували безліч хлопців, які не могли відкупитися або переконати поліціянтів у своїй благонадійності. Іноді їх затримували через те, що вони підходили за своїми зовнішніми даними до опису розшукуваних злочинців, іноді у них виявляли наркотики або крадені речі. Деякі були добре відомі