Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Дівчата сиділи у спальні Реда з коробками і у старому одязі. Підборіддя Аманди вже вимазалося газетною фарбою. Була неділя і надворі лив дощ, а всі сиділи внизу і дивилися бейсбольний матч. Уже цілий тиждень вони пакували речі, кожну вільну хвилинку. У будинку, за різними проханнями, деякі речі залишалися на місцях: швейне приладдя і машинка — у вітальні нагорі для Нори, хороший фарфор — у їдальні для Аманди. Ред залишив собі китайський сервіз, тому він до від’їзду стояв у шафі. На меблі чіпляли стікери, куди що відправляти: щось — у нову квартиру Реда, деякі речі — для Стіма і Дженні чи Аманди, але більшість — до «Армії спасіння». Заповнивши ще одну коробку, Дженні й Аманда витягли її у коридор, щоб хтось із чоловіків забрав її. Дженні відкрила ще одну коробку, заклеїла скотчем дно.

— Наскільки я знаю нашу маму, — сказала вона, — операції не було б, вона відмовилася б.

— Це точно, — сказала Аманда. — Найменша недуга — значить, усе, у морг.

Аманда дістала фото-рамки, які Еббі робила власноруч. Вони саме лежали на комоді.

— Мабуть, я їх спакую і віддам батькові, — сказала вона Дженні.

— А в нього буде для них місце?

— Може, і не буде.

Вона розглядала найстаріше фото: четверо дітей, Аманда вже майже підліток, інші зовсім малі.

— Здається, що нам було весело.

— Так і було насправді.

— Так… але було і погано: і тоді, і зараз.

— Знаєш, на похоронах до мене підійшла Марлі Годжс, — промовила Дженні, — і сказала, що завжди заздрила нашій родині. Як ми всі разом сиділи на великому ґанку і грали у покер, і які у нас високі і красиві брати, і наш червоний пікап, у який нас закидав тато і віз кудись.

— Марлі просто дурепа, — відрізала Аманда.

— Ну чого ти?

— Тому що їздити у кузові того червоного пікапа було небезпечно і, мабуть, незаконно. І я впевнена, що у дітей мають бути окремі спальні. А мама іноді проявляла до нас неймовірну байдужість, абсолютно нас не розуміла, доходило до безглуздя. Як тоді, коли вона відправила Денні на психологічний тест і потім усім розповіла його результати.

— Я цього не пам’ятаю.

— Чорнильна пляма на папері показала, що у ранньому дитинстві його злякала якась жінка. «Що це була за жінка? Він не знав ніяких жінок!» — розповідала вона.

— Я такого не пригадую.

— Ясно було, що вона любила Денні більше від усіх, — сказала Аманда, — хоч він і псував їй нерви.

— Ти так кажеш, бо у тебе лише одна дитина, — сказала Дженні. — Матері не люблять когось одного, вони люблять  усіх…

— По-різному, — закінчила за неї Аманда. — Так, я знаю.

Потім вона дістала фотографію зі Стімом, йому було чотири-п’ять років.

— Як думаєш, Норі сподобається?

Дженні невпевнено кивнула.

— Поклади у її коробку, — запропонувала вона.

— А що робити з цією? Тут Денні.

— А де його коробка?

— Він сказав, що йому нічого не потрібно.

— Треба знайти коробку і для нього, я впевнена, що там, де він живе, самі лише голі стіни.

— Я запитала його вчора, — сказала Аманда, — чи сказав він господарці квартири, що скоро повернеться, а він мені: «Ми це обговорюємо».

— Обговорюють? Що це означає?

— Він завжди все тримає в таємниці, — відповіла Аманда. — Суне ніс у наші справи, а коли ми запитуємо про нього, він шифрується. Це паранойя!

— Мені здається, він пом’якшав після смерті мами, — сказала Дженні. — Я знімала фото зі стіни у його кімнаті, питаю: «Викинути?». Щоб ти розуміла, там були Далтони, невідомі тітки із сорокових років, із накладними плечима і у товстих панчохах. Але Денні сказав, що це буде жорстоко. Я підійшла до нього і постукала по голові: «Тук-тук, це ти там всередині?».

— Добре, — відповіла Аманда, — тоді віддамо йому це, — вона потяглася по газету і запакувала фото.

— Денні став милішим, а Стім, навпаки, грубішим, — сказала Дженні. — А тато! Він взагалі став нестерпним.

— О, тато, — підтримала її Аманда. — Він усім незадоволений, — вона поклала фото у коробку, яку принесла Дженні. — Постійно хвилюється за будинок — як довго його продаватимуть, а якщо нові власники за ним не доглядатимуть? Я навіть запропонувала знайти Бріллів.

— Бріллів? — перепитала Дженні.

— Так, попередніх власників — Бріллів.

— Я знаю, хто це такі, Амандо, але вони уже всі померли до цього часу.

— Їхні сини, думаю, живі. Вони тоді були підлітками, а наш батько малим хлопчиком. Я сказала батькові: а що як вони жили й увесь цей час мріяли знову сюди повернутися? Пам’ятаєш, один із них наче був проти, коли їхня мама сказала, що вони переїжджають. «Ти чого, ма?», — сказав він. Але батько відреагував так, наче я запропонувала будинок спалити. «Чим ти думаєш, коли таке кажеш? Звідки такі дурні ідеї? Ці двоє розбещених хлопців ніколи не отримають цей будинок, зарубай собі на носі!». Я сказала: «Ну все-все, вибач, дурна ідея».

— Це все від горя, — промовила Дженні. — Він втратив кохання свого життя.

— Ти це про маму чи про дім?

— Здається, і те, і те.

— Гм… — сказала Аманда, — ніколи не чула, щоб горе робило з людей грубіянів.

— Інколи так буває, — відповіла Дженні.

Дівчата у пакуванні дійшли до тієї стадії, коли почало здаватися, що вони не очищують простір, а захаращують. Посеред кімнати стояли кілька відкритих коробок — фото для Денні, ковдри для Реда, светри Еббі на благодійність. Кожен светр вони обговорювали окремо. «Ти точно його не хочеш? Тобі він личитиме», — але зрештою, зітхаючи, клали його до купи.

Килим вкрився ворсинками, а на підлозі валялися старі вішалки і чохли з хімчистки. Сіре гнітюче світло, що лилося з вікон, надавало кімнаті понурого і покинутого вигляду.

— Ти б чула, що мені сказав тато, коли я запропонувала залишити його ліжко тут і купити односпальне, — сказала Аманда.

— А я розумію, чому він хоче залишити своє ліжко.

— Ти не бачила ту квартиру, вона малесенька.

— Буде так незвично відвідувати його там, а не тут, — сказала Дженні.

— Учора ввечері я вже збиралася додому і прощалася з ним, а він каже: «Не хочеш забрати рештки?». Зовсім як мама! Каже, тобі не доведеться готувати одну вечерю. Це так дивно, життя триває після смерті…

— Так, навіть хлопчики звикли, — відповіла Дженні. — Якщо подумати, вражає інше: як рано діти дізнаються, що люди помирають.

— А накопичуємо речі весь час, з самого малку знаючи, чим усе закінчиться.

Із цими словами Аманда обвела поглядом усі коробки і гори подушок, купи журналів і ламп зі знятими абажурами. Це була лише маленька частина того безладу, що творився у будинку: вежі книг на веранді, згорнуті килими у їдальні, столовий посуд, що дзвенів щоразу, коли діти гасали повз. А на ґанку чекали відправлення на смітник — купа дріб’язкових не потрібних нікому речей: тринога люлька, зламаний дитячий візок, високий стілець без столика, господарська сумка,