Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

class="p1">Рано-вранці наступного дня я витяг сіті. У них були дві тоненькі камбали та мертвий окунь. Як я й побоювався, сітка забилася стеблами та водоростями. Я витратив понад годину, щоб хоч якось вичистити та повісити її на стіні повітки для човнів. Я тішився, що мій дідусь не бачив, як його улюблене море, задихаючись, помирає. Потім продовжував зчищати фарбу з човна. Я працював, роздягнувшись до пояса, і пробував помиритися з кицькою, яка після вчорашньої зустрічі з мертвим собакою поводилась дуже обережно. Їй було байдуже до камбали. Натомість вона перенесла окуня в скельну ущелину, де помалу взялась його поглинати.

О десятій я зайшов до будинку, щоб зателефонувати. Мені й досі ніхто не відповідав. До того ж сьогодні пошти не було — нічого не вдієш.

Я зварив на обід декілька яєць і переглянув стару брошуру про фарби для покриття днища у старих дерев’яних човнах. Тій брошурі було вісім років.

Попоївши, ліг відпочити на тапчані. Я швидко утомився від того відшкрябування. Я задрімав.

Близько першої я раптом прокинувся. Крізь відчинене кухонне вікно долинав шум старого калоризаторного мотора. Звук нагадував човен Янсона, якого сьогодні не мало бути. Я встав із тапчана, всунув ноги в чоботи й вийшов. Шум мотора наближався. Я вже не сумнівався, що це був Янсонів човен: він гуде нерівно, бо вихлопна труба то над, то під водою. Я зійшов до пірса й чекав. Мене здивувало, що він плив на середній швидкості. Врешті з-поза дальніх островів вигулькнув штевень. Човен рухався геть повільно.

Враз я зрозумів, у чому справа. Янсон тягнув причіп на тросі — старий пароплав для перевезення худоби. Дитиною я бачив, як ці пароплави перевозили корів на острови з пасовиськами. Але це було тоді. За всі роки, прожиті на цьому острові, я ні разу не бачив тут пароплава.

На пароплаві стояв трейлер Луїз, а вона сама — у розчинених дверях, так само, як і під час нашої першої зустрічі. Коло поруччя я зауважив ще одну особу. То була Гаррієт зі своїми ходунцями.

Якби я міг, то кинувся б у воду і поплив геть звідси. Але я не міг зникнути. Янсон сповільнив човна і відв’язав трос, водночас відштовхнувши пароплав так, що той поплив у наймілкішу частину бухти. Я стояв, наче паралізований, і спостерігав, як він зупиняється біля берега. Янсон причалив до пірса.

— А я вже й не думав, що знайду застосування тому старому пароплавові. Востаннє я перевозив ним пару коней до острова Рьокхер. Відтоді минуло щонайменше двадцять п’ять років, — сказав він.

— Міг би й зателефонувати, — відповів я. — Щоби попередити.

Янсон щиро здивувався.

— Я думав, ти знаєш, що вони мають приїхати. Так сказала та, котру звуть Луїз. Нам доведеться витягнути його твоїм трактором. Це справжнісіньке щастя, що зараз приплив. Інакше ми мусили б спустити трейлер на воду.

Мене ніхто не попередив. Ось чому на мої дзвінки ніхто не відповідав. Луїз допомогла Гаррієт вибратись на сушу з ходунцями. Я зауважив, що Гаррієт змарніла й здавалась набагато слабшою, ніж тоді, коли я, розгнівавшись, покинув її в трейлері.

Я зійшов до берега. Луїз вела Гаррієт попід руку.

— Як тут гарно, — сказала Луїз. — Взагалі мені більше подобається в лісі. Але тут гарно.

— Що ж, здається, я повинен сказати «ласкаво просимо», — відповів я.

Гаррієт підняла голову. Її обличчя спітніло.

— Я впаду, якщо відпущу ходунці, — промовила вона. — Я б хотіла знову лягти в ліжко біля мурашника.

Ми допомогли їй дістатися до будинку. Я дозволив Янсонові спробувати завести мій старий трактор. Гаррієт лягла на ліжку. Вона важко дихала, і, здавалось, їй докучав біль. Луїз дала їй таблетку й принесла води. Гаррієт із чималим зусиллям проковтнула таблетку. Потім поглянула на мене і простягла руку.

— Мені вже небагато залишилось, — сказала вона. — Візьми мене за руку.

Я взяв її теплу руку.

— Я хочу, лежачи тут, слухати море, і щоб ви обоє були поруч зі мною. Більше мені нічого не треба. Стара обіцяє, що не завдаватиме клопоту. Я навіть не кричатиму, коли болі стануть нестерпними. Я просто вип’ю таблетки чи попрошу Луїз зробити мені укол.

Вона заплющила очі. Ми дивились на неї. Невдовзі вона заснула. Луїз обійшла стіл, розглядаючи мурашник.

— Скільки там мурах? — прошепотіла вона.

— Кажуть, що мільйон або й більше.

— Скільки він уже тут стоїть?

— Це вже одинадцятий рік.

Ми вийшли з кімнати.

— Ти могла би подзвонити, — сказав я.

Вона стала переді мною й міцно схопила за плечі.

— Тоді ти б не дозволив. А я цього не хотіла. Отож ми тут. Це твій обов’язок перед мамою і мною, але передовсім перед нею. Якщо їй хочеться помирати, слухаючи море замість сигналів автомобілів, то так і буде. І тішся, що я не переслідуватиму тебе зі звинуваченнями аж до самої смерті.

Вона обернулась і пішла. Янсон зумів завести трактор. Як я і підозрював увесь цей час, він умів давати раду з моторами, що тяжко заводяться.

Ми прикріпили до трейлера кілька мотузок, і нам удалось витягти його з пароплава на сушу. Янсон керував трактором.

— Де його поставити? — гукнув він.

— Тут, — відповіла Луїз і вказала на шмат трави над невеличкою смужкою піску з другого боку повітки для човнів.

— Хочу мати власний пляж, — продовжила вона. — Я завжди про це мріяла.

Янсон продемонстрував неабияку майстерність, вивізши трейлера на потрібне місце. Для опори ми підклали старі рибальські ящики та колоди.

— Чудово, — задоволено сказав Янсон. — Єдиний острів у цій місцині, на якому стоїть трейлер.

— А тепер запрошуємо на каву, — сказала Луїз.

Янсон запитально на мене поглянув, але я мовчав.

Того разу він уперше зайшов до моєї хати, відколи я на острові. Він допитливо розглядався у кухні.

— Все з вигляду таке, як і колись, — мовив він. — Ти майже нічого не поміняв. Якщо не помиляюсь, навіть скатертина та сама, що була в старих.

Луїз зварила каву й запитала, чи нема в мене пшеничних булочок. Їх не було, тож вона вийшла за випічкою до трейлера.

— Стильна жінка, — сказав Янсон. — Як ти її знайшов?

— Я її не шукав. Це вона мене знайшла.

— Ти подав оголошення? Я й сам над цим роздумую.

Янсон