Галіція Мідвест - Несподівані перетворення. , Галіція Мідвест

– Баранячий шлунок, фарширований сумішшю з подрібненого ліверу, цибулі, приправ та ками, – літня офіціантка-ельфійка терпляче пояснювала Либерті тонкощі приготування відомої шотландської страви, – подається з товченою картоплею та кочереґою. Будете замовляти?

– Так, і ще кухоль червоного елю.

Містер Ругару здивовано спостерігав, як дівчина зголодніло озиралася навколо, голосно ковтаючи слину.

– Либерті, коли ми вже є друзями, то чи можу я спитати тебе дещо особисте? – наважився на питання вовкулака, маючи власні підозри щодо акселерованого апетиту своєї подруги.

– Звичайно, – кивнула головою дівчина, хвацько розрізаючи навпіл шотландське яйце.

– Твоєму апетиту можна позаздрити! – захоплено сказав Ругару. – Що посприяло твоїй глибокій зацікавленості їжею?

– Моя подруга, мавка, думає, що я перетворююсь на злидню, – серйозно сказала Либерті, захоплено розглядаючи чудернацьку тарелю зі славнозвісним гаґґісом, – тому, якщо ми не знайдемо способу зустрітися з Меріголд Макчур, то невідомо, скільки я протягну у своїй малозрозумілій формі існування. – Дівчина поклала собі до рота перший шматок невідомої їй страви. – Ммм, це дуже смачно! – вигукнула вона, запиваючи їжу червоним елем.

Вовкулака здивовано спостерігав за дівчиною. Здавалося, що вона абсолютно насолоджується життям, не хвилюючись за наслідки дії злиденної отрути.

– Даремно ми дозволили злидням викрасти Грегорі, – Либерті знову відрізала добрячий шмат гаґґісу. – Якби ми його врятували, то він би познайомив нас зі своєю матірʼю. І тоді ми могли б попросити про послугу. Мені – ліки, які зупинять моє перетворення, а тобі – можливість контрольованих і рекреаційних перетворень.

На обличчі у Ругару зʼявилася гидлива гримаса. Вовкулака згадав, як рятував дівчину у порталі, шматуючи злиднів зубами. Він так надихався злиденного гною, що потім ще декілька місяців мусив проходити детоксикацію під пильним доглядом Марі Лаво.

– В цьому немає необхідності. Меріголд Макчур знає, де її син, і вона дозволила цьому викраденню статися, – вовкулака з задоволенням зробив великий ковток міцного скотчу.

– Вона дозволила злидням викрасти власного сина? – здивувалася Либерті.

– Грегорі вже не дитина, хоча й може справляти таке враження. Він – талановитий хімік, але материна слава йому не дає спокою. Грегорі винайшов формулу для таблеток забуття. Пігулки мали допомагати людям з посттравматичним синдромом. Але Меріголд відмовилася продавати їх під брендом «Чорнобривців», тому що формула вимагала вдосконалення, хоча деякі тести мали позитивні результати. Грегорі тим часом нишком продав партію недосконалих пігулок злидням на чорному ринку. Ті тестували таблетки на поневолених істотах. Вони спочатку забували про своє минуле, виявляли покору та були слухняними, але згодом несподівано усе згадували. Замість слухняності у них зʼявлявся опір поневолювачам. Хіміки Злих Злиднів так і не зрозуміли, як впоратися з цією побічною дією.

– То у барі Злидень дав Грегорі ту пігулку? – здогадалася дівчина, згадуючи дивну поведінку чоловіка.

– Так, такі методи типові для злиднів.

– Звідки ти знаєш, що Меріголд вже відомо про це викрадення?

– Ти звернула увагу на кількість квітів у місті?

– Так. Але до чого тут квіти?

– «Чорнобривці» є також найбільшим постачальником квітів у цілій країні і поза її межами.

– І що? – Либерті нарешті впоралася з гаґґісом і поглядала скоса на перелік десертів у меню.

– А те, що Меріголд розмовляє з квітами. І, як виявилося, останні дуже люблять увагу і догляд, тому охоче шпигують для Меріголд.

– Ти думаєш, вона знає про нас?

– Думаю, вже так, – він виразно подивився за спину Либерті. Дівчина озирнулася і побачила у куті кімнати декоративний кущ троянд у керамічному горщику. Їй навіть здалося, що з ніжних пелюсток стриміли великі рожеві вуха. Либерті обережно відсунула крісло якомога найдалі від куща-шпигуна.

– Навіщо їм Грегорі? – зашепотіла вона.

– Злидням відомо, що вона може вдосконалити формулу. Я думаю, вони запропонують обміняти її сина на нову формулу пігулок.

– То який у нас план?

– Дочекаємося фестивалю. Ймовірно, злидні влаштують терористичний акт.

– Терористичний акт? То що ж нам робити? Хіба наша бездіяльність не наражатиме людей на небезпеку? – обурилася Либерті, на мить забувши про їжу.

– Я не знаю, що станеться напевно, але …

У дверях пабу «Остання крапля» зʼявилася постать високого чоловіка, яка неймовірно зацікавила Ругару. Він раптом замовк і пильно вдивлявся у обличчя незнайомця, рухаючи ніздрями. Стрункий чорний чоловік у яскраво-жовтій сорочці привітно усміхнувся широкою посмішкою офіціантові і попрямував до бару.

– Хто це? – спитала Либерті, уважно спостерігаючи за збентеженим Ругару.

– Друг. Ходімо, я вас познайомлю.

Либерті вперше бачила завше стриманого Ругару таким схвильованим. Той поспіхом підхопився зі стільця і рушив до незнайомця, який сидів за шинквасом. Дівчина також підвелася з стільця.

– Моє вітання, Лі Каррре, – рикнув від хвилювання Ругару, наблизившись до таємничого чоловіка. Той обернувся, зустрівшись з золотавими очима Вовкулаки.