Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

– Не треба було мене рятувати! У мене все під контролем! А якщо й так, то міг би магією це зробити!

– Я не чарівник! Чари – це зло! - голос Альбрехт відразу закрижанів. - А ти що, чарівниця?

Рада вже хотіла відповісти «так», але погляд хлопця її налякав, і вона відповіла похитала головою.

- Ти хто такий, як не бандит? - запитала вона, склавши руки на грудях.

– Альбрехт… Тепер я ніхто. – сухо відповів він.

- Як це? – здивувалася Рада.

- Неважливо! Як тебе звати? – спитав він занадто різко.

- Леді Вольфрам! Ну, дякую, що врятував мене! Я, мабуть, піду! - кинула Рада, піднявши з землі свою сумку.

- Може, спочатку обсохнеш? Так і занедужати недовго! - крикнув їй услід Альбрехт.

Рада озирнулася,  гордість не дозволяла залишитись. Дівчина пройшла ще кілька кроків, але потім все ж таки зупинилася. Попереду був темний ліс, де могли водитись дикі звірі, та й грошей у неї зовсім не залишилося.

Підібгавши губи, Рада повернулася до багаття.

«Інородець, чортовий! Багато ти розумієш в магії» – його ненависть до магів розгнівала її. Вона продовжувала свердлити його поглядом, ніби сподівалася, що він провалиться крізь землю. Раді коштувало неймовірних зусиль перемогти гординю і залишитися поряд з цією неприємною людиною.

«Знаю я таких як ти. Але не на ту натрапив». – прикусивши губу, дівчина стиснула кулаки, що нігті вп’ялися у долоні.

- Тобі треба висушити одяг! Ти можеш захворіти! – знову сказав Альбрехт.

«Тобі треба висушити одяг, ти можеш захворіти! – подумки передражнила його Рада. - Якби не ти, йолоп, я б сама її висушила!»

- Нічого, сама висохне! – замість цього відповіла вона.

Альбрехт глянув на неї скептично. Рада почала розтирати руки, стримуючи зуби, що стукали від холоду. Вона не могла зізнатися хлопцю, що дуже змерзла.

- І звідки ти на мене впала, така горда? Ти зараз посидиш ось так і захворієш! А ночі тут холодні! А потім, не дай боже, помреш! Що мені потім із тобою робити? Я віддам тобі свій плащ. Посидиш, поки твоє плаття не висохне, Вольфрам! – гнівно сказав Альбрехт.

Він не зустрічав жодної дівчини, схожої на цю. Усі в його місті були добрі та чуйні, з ними було приємно спілкуватися. А від цієї хотілося піти і втопитися в тій річці, з якої він щойно витяг.

Рада кілька хвилин сиділа мовчки. Від холоду зуб на зуб не попадав. Тому прийшлось поступитися.

- Добре, тільки відвернися! – зітхнула Рада.

Альбрехт подав їй свій плащ і відійшов убік. Рада тим часом почала знімати з себе мокру сукню. Вона прилипла до тіла, відчуття були не приємні. Загорнувшись у плащ, дівчина сіла біля багаття, розтираючи руки.

Альбрехту тепер без плаща стало холодно. Наближалася ніч, коли стане ще холодніше.

– Як ти опинилася у річці? – спитав він трохи згодом.

– Напали розбійники. – без особливого бажання відповіла Рада.

- І все? - хлопець стурбовано обвів її поглядом. Не може такого бути, що вона сама по собі така груба й непривітна. Скоріш за все це на емоціях. Треба почекати…

Рада надула губи й гнівно глянула на Альбрехта.

– Вони підпалили мій човен, убили провідника, мене приголомшило вибуховою хвилею! Щось ще? Якщо ти мене врятував, це не означає, що я маю виливати перед тобою душу!

Альбрехт мовчки глянув на неї, а потім відвів очі. Напевно він помилився – він врятував чорта в юбці.

Плаща в нього більше не було, а тому, підклавши руки під голову, Альбрехт ліг на траву і незабаром заснув.

Рада ще довго сиділа біля багаття. Побачивши, що хлопець спить, вона зняла свою сукню і за кілька секунд висушила її магією. Одягнувшись, вона крадькома пройшла до його сідельної сумки, що лежала поряд. Рада побачила там мішечок з грошима, цього вистачило б їй на деякий час.

Дівчина вже хотіла взяти гроші та втекти, але зрозуміла, що в такому стані далеко не втече. Тай не правильно якось обкрадати того, хто врятував їй життя. Посоромилася своїх думок, дівчина поклала на землю плащ Альбрехта, лягла спати.

Деякий час Рада вертілася з боку на бік – незвично було лежати на твердій землі.

Пізно вночі Альбрехта розбудив ледве чутний стогін. Протерши очі, він підійшов до дівчини і побачив, що вона не спить. Хлопець сів і приклав долоню до її чола.

- Тільки не це! У тебе жар! – жахнувся він.

Діставши з кишені хустку, Альбрехт побіг до річки, щоб намочити її. "Звідки ти впала на мою голову?" - подумав він, поклавши їй на лоб компрес. Знову Альбрехту стали у нагоді уроки матері. Прихопивши мисливський ніж, він пішов у ліс. Хлопець сподівався знайти потрібні трави, щоб приготувати відвар, який зніме температуру.

Він був відсутній довго - години півтори. У темряві було важко щось знайти. Але успіх був на його стороні. Повернувшись, він підкинув хмизу в багаття і дістав із сідельної сумки тарілку і ложку, щоб потовкти трави. Він використав річкову воду. Руки його самі робили те, що потрібно. Приготувавши відвар, Альбрехт допоміг дівчині сісти та дав його випити. Рада кривилася, намагаючись виплюнути його, але хлопець знав, що робить. Коли весь відвар був випитий, Альбрехт склав все в сідельну сумку і сів поряд із дівчиною.