Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Гаразд,— почув я свій голос і напружив пальці, намагаючись вивільнити їх, та раптом відчув, що моє серце розм’якло й змокріло, мов грудка снігу, стиснута в долоні.— Пробач, що я так розмовляв з тобою,— сказав я,— але ж, чорт його бери, чому ми жити не можемо без розмов? Чому я не можу приїхати на день-два додому без того, щоб ми не вели цих розмов, щоб узагалі не розтуляли рота?

Мати не відповіла нічого, але й далі тримала мої пальці. Нарешті я вивільнив їх і сказав:

— Піду нагору, прийму ванну перед вечерею.— І рушив до дверей.

Я знав, що вона не повернула голови й не проводжає мене поглядом, але, переходячи кімнату, почував себе так, ніби по закінченні якоїсь вистави забули спустити завісу і тисячі очей дивляться мені в спину, а оплесків не чути. Може, ті люди просто не знали, що треба плескати в долоні.

Я пішов нагору й заліз по вуха у гарячу ванну, розуміючи, що всьому кінець. Знов усьому кінець. Одразу ж після вечері я сяду в свій автомобіль і чимдуж пожену до міста новим бетонованим шосе між чорних посмугованих пасмами туману полів; приїду десь близько півночі й піднімуся в свій номер готелю, де ніщо мені не належить, де ніхто не знає мого ім’я, і жодна жива душа не нагадає мені й словом про те, що сталося у моєму житті.

Лежачи у ванні, я почув біля дому гуркіт машини й зрозумів, що то приїхав Молодий Адміністратор, що зараз він зайде в двері і жінка з тендітними рівними гарними плечима встане з канапи, швидко піде назустріч і піднесе йому, як подарунок, своє старе обличчя.

І боронь його боже не виявити вдячності.

За дві години по тому я сидів за кермом автомобіля, залишивши позаду Берден-Лендінг та затоку, і «двірники» на вітровому склі заклопотано сапали й поклацували, наче щось усередині мене самого — щось таке, чого не слід зупиняти. Знову йшов дощ. Краплі води безладно влітали з темряви у світло моїх фар, немовби машина розсувала радіатором завісу з нанизаних на шворки блискучих металевих намистинок.

Ніде не почуваєш себе таким самотнім, як у машині вночі під дощем. А я був у машині. І втішався цим. Між двома точками на географічній карті пролягає самотина в машині під дощем. Кажуть, ти — це зовсім не ти поза відносинами з іншими людьми. Якби не було інших людей, то не було б і тебе, бо все, що ти робиш — а це ж і є ти,— має сенс тільки у відносинах з іншими людьми. Це дуже втішна думка, коли їдеш сам-один у машині вночі під дощем: адже ти вже не ти, а не будучи собою і взагалі ніким, можна відкинутись на сидінні й перепочити. Своєрідна відпустка від самого себе. І тільки рівне гудіння мотора під ногою, що, мов павук, снує тонку павутину звуку із своїх металевих нутрощів,— тільки ця неіснуюча нитка, ця волосинка зв’язує тебе того, якого ти щойно залишив в одному місці, з тим, яким ти станеш, прибувши до іншого.

Запросити б коли-небудь тебе першого й тебе другого разом на одну вечірку. Чи можна б улаштувати таку собі сімейну зустріч вас усіх, із смажениною на вогнищі в затінку дерев. Цікаво буде послухати, що ви казатимете один одному.

А тим часом жодного з них немає, і я сиджу за кермом машини вночі під дощем.

І ось чому я в ній опинився.

Тридцять сім років тому, десь у 1896-му, кремезний статечний чоловік віком близько сорока, в залізних окулярах і темному костюмі,— то був Учений Прокурор,— приїхав до одного лісопромислового містечка на півдні Арканзасу допитати свідків і провести розслідування у великій судовій справі, пов’язаній з лісорозробками. Містечко те, як я собі уявляю, було не варте доброго слова. Сякі-такі будиночки, пансіон для начальства та інженерів, поштова контора, крамниця компанії — усе те зводилося з червоної глини,— а ген довкола самі пні, і десь серед того пнища корова, і безугавний виск пилок, мов ушкоджений нерв у тебе в голові, і вогкий, нудотно-солодкий дух свіжої тирси.

Я не бачив того містечка. І навіть ніколи ногою не ступав на землю штату Арканзас. Одначе воно не раз поставало перед моїм внутрішнім зором. А на ганку крамниці — дівчина з жовтим волоссям, заплетеним у дві важкі коси, з великими блакитними очима й ще ледь помітними западинками на щоках. Одягнена вона, скажімо, в бавовняне платтячко салатового кольору, бо салатовий колір свіжий, гарний і до лиця яснокосій дівчині, коли вона стоїть на ганку крамниці, освітлена вранішнім сонцем, слухаючи виск пилок і дивлячись на кремезного чоловіка в темному костюмі, що обережно ступає по червоній глині, розгрузлій після недавньої весняної зливи.

Дівчина стоїть на ганку крамниці тому, що там працює її батько. Оце і все, що я знаю про її батька.

Чоловік у темному костюмі залишається в містечку два місяці, провадячи своє розслідування. Надвечірками, перед заходом сонця, він і та дівчина проходять єдиною вулицею містечка, тепер уже курною, і простують далі, поза останні будиночки, на поруб. Я бачу, як вони стоять на тій спустошеній землі, на тлі бронзово-кривавого арканзаського літнього заходу сонця. А що вони кажуть одне одному, мені не чути.

Закінчивши свої справи, той чоловік від’їжджає з містечка й забирає з собою дівчину. Людина він добра, простодушна, сором’язлива, і, сидячи в поїзді на червоному плюшевому дивані поруч із дівчиною, він тримає її руку в своїй напружено і обережно, наче то коштовна річ, яку він боїться упустити й розбити.

Він привозить дівчину у великий білий будинок, споруджений його дідом. Перед будинком — море. Це для неї новина. Щодня вона проводить чимало часу, дивлячись на водний обшир. А іноді виходить на берег і стоїть там сама, втупивши очі в далекий обрій.

Я знаю, що так справді було — оте споглядання моря,— бо через багато років, коли я став уже великим хлопцем мати якось сказала мені:

— Коли я тільки-но сюди приїхала, то щодня стояла біля воріт і дивилася на воду. Годинами так стояла, сама не знаючи чому. Та потім це минуло. Минуло задовго до того, як ти, синку, народився.

Колись давно Учений Прокурор поїхав до Арканзасу, там на ганку крамниці стояла дівчина — і ось