Шенна Кахрет - Зраджений коханням, Шенна Кахрет

Ігор у мене на телефоні не було, та й незабаром він погас, натякаючи, що відсотків остаточно не залишилося. Навіть шоколадні вишні закінчились.

Поглянувши на вікно, я встала, поставила телефон на зарядку і вийшла з кімнати, прихопивши з собою курточку, прямуючи на вулицю.

Можливо, на алеї я зустрінуся з Россом, і ми з ним знову добре поговоримо? Та розмова так і не виходила в мене з голови, і я весь час обмірковувала кожне слово та рух хлопця.

У Харісона я не закохаюся, це точно. Моє серце не тьохкало і не пропускало різних на вигляд і смак ударів, а в животі не з'являлися різні метелики чи тугі вузли. Але й спокійно я з ним себе не відчувала, знаючи, що маю контролювати всі свої дії.

Опинившись біля воріт, я зайшла всередину, оглядаючи квіти, які навіть не збиралися в'янути на місцевому морозі. Скоро зима.  Снігу досі не було.

Недалеко я помітив довге світле волосся, що майоріло на вітрі.  Дівчина йшла без шапки і в легкій кофтині, яка, напевно, зовсім не зігрівала її.

Я розвернулася, щоб покинути територію, оскільки тут не було й натяку на Харісона-старшого, але молодша персона з цієї родини...

Я відсмикнула себе від плану втечі. Дівчину за її діагноз я не шкодувала, а намагалася ставитися як і до звичайної людини. Це те, чого всі намагаються досягти в наші дні – рівності. Як там не було, Мінді потребувала друзів-ровесників, а мені потрібно було не покинути компанію раніше часу.

Прямуючи до дівчини, я начепила фальшиву усмішку-щастя, яка втілювала радість побачити її тут.  Краще б тут був Росс чи більше нікого. Тоді я змогла б більше подумати про все не гірше за Лестерна.

Я торкнулася плеча Харісон і не встигла сказати ні слова привітання, як вона здригнулася, обернулася до мене обличчям і голосно випалила:

—Не чіпай мене!!

Погляд дівчини був сповнений гніву та переляку, які перемішалися між собою, як фарби на палітрі.

Посмішка зникла з мого обличчя, змінюючись таким же переляком і нерозумінням. Здавалося, Харісон була готова подряпати мені обличчя, вириваючи очі і позбавляючи зору на все життя.

Через секунду Мінді простягла всі можливі голосні літери, посміхаючись мені:

—Це ти. Ходімо зі мною гуляти.

Це була не пропозиція, це був наказ.

Дівчина взяла мене під руку і, посміхаючись, почала розповідати, як минає її день.

Я все ще не могла позбутися звіриного гніву, що причаївся в очах дівчини. Здавалося, там не було ні грама людяності. Як могла Харісон веселитися, сміятися і розповідати дурні та недоречні історії, коли лише кілька хвилин тому вона була готова розірвати мені горлянку?

Краєм ока глянувши на Мінді, я задумалася: «Що сталося з нею в лікарні чи в житті, що дівчина так різко реагує на дотики людини, якщо її не бачить?»