Богдан Сильвестрович Лепкий - Мазепа

«Можливо», - притакують йому.

Не інакше. Бо звідки і бралося б оце наше завзяття? Чи то нам треба було тут сидіти і смерті заглядати в очі? Чкурнули б собі, заки Волконський надтягнув і - поминай, як звали. Пересиділи б у траві до ночі, а тоді, кому хочеться на турецьку землю, перебрів би Бог, а кому ні, так заліз би в який бурдюг, чи де і сидів би, як борсук у норі. Ні. Щось тобі приказує: держись. Убивай других, бо тебе вб'ють. їй Богу, дивний цей світ».

Старий козак головою кивав. «Так воно, так. Чорт його батька зна, пощо ми тут засіли».

«Мручко казав», - підхопив котрийсь.

«Правда, Мручко казав». Мручко робився авторитетом.

Балакали, буцім ворог ще десь геть-геть. А він густою лавою підсувався до них.

«Як під Переволочною», - твердив Мручко.

«Цілком так. Не люблю двічі того самого робить. Братця! - гукав. - Лізе їх, як сарани. Шанують нас, пошануймо і ми їх. Добре мір, бо я не люблю калічити людей... При-ці-лись!»

Московська кіннота, під'їхавши на яких тисячу кроків, зупинилася; їздець поправився в сідлі, хто коня по шиї поклепав, хто приспособив спис, хто курок оглянув, або заложив новий кремінь, - чекали. Аж нараз команда і батальйон зірвався з місця, як тигр, що зачаївся був на свою жертву, а тепер кидається на неї.

Наскоком ішли.

Козаки чули, як постогнували коні і як їм у черевах хлюпотіло.

«Гур-ра!»

Припустили їх на віддаль стрілу і - ба-бах. Закурилися дими, скричали птахи, покотилася луна полями.

За опоною диму гоготіло: стони, верески, крики. Коні порскають, іржать, люди благають рятунку, ревуть; чути крик офіцерів, щоб формуватися в лаву.

По димах бачать вони, де ворог, та нелегко приступити до нього. Берег стрімкий, а там болото, комиші, осока, верболіз, і серед того дряговиння Мручко зі своїми засів... Бери його.

По стрілах міркують, що козаків мабуть небагато, на рівному полі може б в один мент дали їм раду, але тут?

Ніяково по гармату слати, бо ворог слабий, а порожніми руками та ще й зі стратами вертатися сором, а може, й кара. - Роби, що хоч! Офіцери нараджуються, але нічого мудрого придумати не можуть, лиш здорово кленуть. Коли б ті прокльони в Бога силу мали, то Мручко вже напевно не жив би.

А так він, як той скельний орел, або як дикий кіт, зором певним за рухами ворога стежить. Що який відділ рушить з берега, щоб козаків справа, або зліва зайти, дає знак,

гримлять самопали і москалі, як грушки з гілляк, падуть з коней у болото. Ще раз! Ще раз! Ще! Та незважаючи на те, ворог не подається. Пішо проти піших іде. Злазять із коней, формуються, наступають.

«Приціляйсь! Кулі щади! В груди мір» - гукає Мручко.

Ні одна куля даром не вилітає з дула. Драгуни, як колоди, в болото падуть, по них ступають другі, як по мості з тіл людських.

Всіх обхоплює бойове завзяття. Забувають про ввесь світ, не страшні їм ні рани, ні смерть, одного лиш хочуть - перемогти. Козаки - не даться, москалі - добути. Вперед, вперед! За царя, за отечество, за віру! - Наче б то з бузувірами бились.

«Приціляйсь!» - гукає Мручко.

«Сотнику!» - відповідає йому хтось тривожно. - Куль нема!»

Слово, якого Мручко одного тільки й боявся. І воно впало. Мусіло раз упасти. Він це знав... Куль нема... Нема куль... Кров бухнула до лоба. Гадав би ти: заллє... Куль нема... Руку в карман пустив. У нього ще є. І, мабуть, не в нього лиш одного, тільки що козаки нічого так не щадять у такій пригоді, як теперішня, як куль. І нічого так не бояться, як того менту, коли вистрілять останню. Але Мручко знає, що хай він лиш поділиться з товаришами, то зроблять це й інші.

Добув повну пригорщу й подав. «Поділіться!» І дійсно, за його приміром пішли й інші. Кулі є і далі стріляють. Бах-бах...

Боже! Коли тому кінець?

Ворог, як хвилі, пре. Що одна об берег розіб'ється, то друга напливає. Так раз-у-раз.

І знов той сам зловіщий шепіт: «Куль нема!»

Мручко ніж із пояса добув. Шахнув і гузик від контуша відрізав. Барилочка, якраз величини кулі, повна й важка. Відрізав другу, третю, усі. Набив, - стріляє. Другі те саме зробили.

А ворог вже їх ізліва заходить.

Мручко глянув. Небагато їх. Душ десятків два, не більше. «Пустити їх!» - шепнув до товариша і відставив десятьох щокращих рубак. «Як перебредуть, тоді з шаблями на них».

А сам вдає, буцім підступу московського не бачить. Шелестить шувар, плюскотить вода, крізь шувар світяться людські очі. Двадцять опішених драгунів кидається на Мручкову дружину.

Та ще вони й десять кроків не зробили, як посипалися на них козацькі шаблі.

Мигтять, блискають, тнуть. Голови, як маківки, злітають, груди розфалатують надвоє. Червониться Бог.

Сонце на правому березі сідає. Велике, гаряче, не золоте, червоне. Москалям приском просто в очі сипле, сліпить їх.

Певні були, що як зайдуть козаків з боку, так бій зараз таки й скінчиться. Вже й другий відділ за першим пустився і на такий самий кінець. Козаки від побитих драгунів фузії й мішки з кулями відбирають і бій розгортається наново.

Але Мручко все таки знає, що ради москві не дасть. їх, як сарани.

«Панове товариство! - кричить. - А нуте, хто з вас поранений, або втомлений, в кого порошниця пуста, шульгай у траву. Не відбігайте далеко, не більше, як гонів кількоро. Звечоріє, - кіньми доскочимо до вас, а там побачимо, що буде».

Зашелестів шувар, засичала осока, захвилювала трава, і втікаючі потонули в степу, як у морі. З козаками Мручко і шведів пустив. Сам з невеличким відділом остався.

Відстрілювався, поки тамті не відбігли далеко, а тоді й останніх пустив.

Зразу піших, а там і кількох на конях. Сам останній у сідло вскочив. Вечоріло. Сивий дим над берегом висів. Мовчазний, спокійний, як хмара, з якої вилетіли вже всі громи і тому бурі нема що боятися.

М оскалі гадали, що перемогли козаків.

Спокійно рушили з берега над ріку.

Та застали там тільки свої трупи і тяжко покалічених товаришів. З козаків ані сліду.

Лиш далеко крізь вечірню імлу кілька чорних сильвет майоріло. Ніби вітер вечірні тіні гнав.

Отямилися й пустились доганяти.

Мручко щасливо допав степу. Останні кулі