Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

мене додому раніше, — саме тоді, коли ми з Біллом прогулювалися. Тут виявилося, що Джордж Генсен ховався неподалік і хотів воліктися за нами, коли ми переносилися крізь Тіні. Та марно: ми його не запросили. Я прихопив Білла з собою, бо не хотів залишати його наодинці з особою, яка поводиться так неадекватно.

Від Рендома я дізнався, що мій дядько Каїн загинув від кулі найманого вбивці, а також, що хтось намагався вбити мого дядька Блейза, але лише поранив його. Похорон Каїна мав відбутися наступного дня.

Того ж вечора я все-таки вирушив на зустріч до заміського клубу, але мій загадковий співрозмовник не прибув. Проте вечір не пропав марно, бо я познайомився з гарненькою леді на ім’я Меґ Девлін, та, слово за слово, ми добалакалися до того, що я підвіз її додому, де ми роззнайомилися значно ближче. І раптом — такої миті, коли я вважав, що вона забула про все на світі — дама поцікавилася, як звуть мою матусю. Якого чорта, звісно, запитав я. Мені й на думку не спадало, що саме вона може виявитися тією особою, з якою я мав зустрітись у барі.

Кінець нашому тісному спілкуванню поклав дзвінок від вхідних дверей. Дзвонив хтось, хто назвався чоловіком Меґ. Я вчинив так, як має вчинити джентльмен: ретирувався звідти до біса швидко.

Моя тітонька Фіона, чаклунка, хоч і чаклує в геть іншому стилі, ніж я, несхвально поставилася до цього побачення. Очевидно, Люк викликав у неї ще сильніші підозри, бо після того, як я їй дещо про нього розповів, вона поцікавилася, чи маю його фото. Я показав їй світлину, що знайшлася в моєму портмоне і на якій серед інших був присутній Люк. Можу заприсягтися, що вона його впізнала, хоча й не захотіла в цьому зізнатись. Але той факт, що тієї ж ночі вона разом зі своїм братом Блейзом навіщось покинула Амбер, не здається мені випадковим збігом.

Після цього події стали розвиватись у ще шаленішому темпі. Наступного дня було скоєно нахабну спробу перебити всю родину, кинувши на нас бомбу під час похоронної ходи. Вбивці-невдасі вдалось утекти. Згодом я продемонстрував Рендому Колесо-Привид, мою розробку, мій улюблений витвір, якому я присвячував свій вільний час, працюючи у «Ґранд Дизайн», а він сприйняв плід мого хобі вкрай несхвально. Колесо-Привид — це... коротко кажучи, спочатку я просто хотів розробити комп’ютер, що працював би за інакшими фізичними принципами, ніж ті, які вивчав в університеті. Я заклав у нього те, що можна назвати магією. Але відшукав таке місце, де цей комп’ютер можна було зібрати й де він функціонував би, і працював там над ним. Він ще не закінчив сам себе програмувати, коли мені довелося його залишити. Схоже, він допрограмувався до того, що став розумним, і, гадаю, саме це й налякало Рендома. Він звелів мені піти до нього та й вимкнути його. Мені не дуже сподобався його наказ, проте я залишив палац.

Коли я мандрував Тінями, мене переслідували; намагалися виснажити, залякати, на мене вчиняли напади. Я заледве не згорів, мене врятувала незнайомка, але сама вона загинула в озері. Мене захистив від хижих почвар таємничий чоловік, а трохи згодом він же врятував від незвичного землетрусу. Виявилося, що це не хто інший, як Люк. Він супроводжував мене аж до останнього рубежу, де я вступив у суперечку з Колесом-Привидом. Здається, я трохи роздратував власне творіння, і воно відігнало нас від себе за допомогою Тіньової бурі, а опинитися серед неї не дуже приємно — хоч із парасолькою, хоч без неї. Я витягнув нас із цього погодного катаклізму, скориставшись одним із Козирів Долі — так охрестив ті незвичні гральні карти, які знайшов у квартирі Джулії.

Ми опинилися біля входу до блакитної кришталевої печери, і Люк затягнув мене усередину. Добрий старий Люк! Він подбав про всі мої потреби, а тоді ув’язнив мене в цій печері. Коли Люк сказав мені, хто він такий, я зрозумів, що вразило Фіону, коли вона побачила його фото: він був схожий на свого батька, Бранда, найманого вбивцю та зрадника. Кілька років тому цей сучий син ледь не зруйнував Амбер, а заразом і решту Всесвіту. На щастя, Каїн убив його, перш ніж він устиг здійснити свої плани. Тоді я дізнався: це Люк убив Каїна, щоби помститися за батька. Виявилося також, що саме 30 квітня він отримав звістку про смерть свого батька і щороку намагався екстравагантно відзначити цю річницю. Моя розробка, Колесо-Привид, справила на нього не менше враження, ніж на Рендома, і Люк вирішив залишити мене своїм в’язнем, адже я міг йому знадобитися, якщо він захоче узяти цю машину під свій контроль. Йому здавалося, що Колесо-Привид може виявитися досконалим знаряддям для винищення всієї нашої родини.

Він подався вирішувати це завдання, а я швидко пересвідчився, що цілковито безсилий у цій печері: її дивні властивості блокували усі мої магічні здібності, тож я не міг контактувати тут ні з ким, окрім тебе, Фракір. А тут нема нікого, кого б ти могла удавити...

Не хотіли б ви послухати уривочок з тієї пісні, «Над веселкою»[49]?

1

Лезо зламалось, і я відкинув руків’я. Зброя не прислужилася мені проти блакитної неосяжності стіни в тій її частині, яку повважав найтоншою. До моїх ніг упали кілька невеличких уламків каменю. Я підібрав їх, потер один об одного. Ні, у такий спосіб мені не вибратися. Схоже, звідси можна вийти тільки тим шляхом, яким я сюди зайшов, а він для мене закритий.

Я повернувся до свого табору, тобто до того закутка печери, де кинув свій спальник. Усівся на нього — грубезний, брунатного кольору — відкоркував пляшку й хильнув вина. Я аж спітнів, намагаючись прорубатися крізь стіну.

На моєму зап’ястку ворухнулася Фракір, частково розмоталася, ковзнула мені у ліву долоню, де обернулася навколо затиснутих у руці двох блакитних камінчиків. Вона зав’язалася навколо них вузлом, а тоді повисла разом з ними, гойдаючись, наче маятник. Відставивши пляшку, я пильно дивився на це. Розгойдувалася вона по дузі, паралельній довжині закапелка, який я наразі називав своїм домом. Гойдання тривало хвилину, не менше. Тоді вона втягнулася вгору і завмерла на тильному боці моєї долоні. Залишивши камінці лежати біля мого вказівного пальця, вона повернулася до прихованого стану на моєму зап’ястку.

Я уважно роздивлявся уламки, навіть підняв миготливу олійну лампу, щоби краще бачити.

Колір...

Так.

Тепер на моїй руці вони мали такий