Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

би і влаштувати на них засідку! Слідчі, мабуть, і влаштували її, бо як же по-іншому. Проте шум, що його підняли мешканці найближчих околиць, як і тотальний переляк, що вилився у блискавичне поширення недоброї звістки, не могли ще першого дня не докотитися до вбивці та компанії. Жодних вилазок до фатального місця зауважено протягом наступних ночей не було.

За якусь мить із труби пружиною вистрелила велика розчепірена п’ятірня.

13

Відрубування — воно ж відокремлення — голови від тулуба знавці вважають надзвичайно жорстоким зовні, але по суті своїй значно гуманнішим від багатьох інших різновидом страти. Обезголовлювати людину (якщо не брати до уваги вже згадуваний метод самогубства на залізничній колії) найкраще сокирою або мечем. Існує ще, звісно, ґільйотина, але в нашій історії цей ключовий винахід французького Просвітництва слід відкинути апріорі.

Хоч у нашій історії взагалі домінувала версія, що смерть аж ніяк не настала через відрубування голови. Тож і суперечки на тему «Мечем чи сокирою?», що все-таки вряди-годи в місті спалахували, попервах здавалися кволими й марґінальними.

Здебільшого вважалося, що голову відтяли вже трупові. При цьому міські пліткарі вхопилися за дуже ймовірний побутово-родинний кофлікт. Певній жінці начебто страх як кортіло позбутися свого чоловіка («Як — із таким членом?!» — кричали скептики), і в цьому їй начебто допомагав її злодюга-коханець. Нещасного вони зводили зі світу поступово, домішуючи йому до страви дедалі більші порції отрути (арсену?). Коли той урешті склеїв ласти, вони, згідно з наперед продуманим планом, мусили знищити тіло, розчинивши його в чані з концентрованою сірчаною кислотою. Жіночка начебто працювала на шкірзаводі (колишньому Марґошеса) й кислоту потаємно зносила звідти до потрібного місця протягом доволі тривалого часу з такою ж повільною методичністю, з якою досипала смертоносну речовину в чоловікову їжу. Особливо досвідчені знавці тут-таки уточнювали, що значно ефективнішою була б не сама лише сірчана кислота, а суміш її зі соляною: одна з них, мовляв, краще роз’їдає плоть, а друга кістки. Попередні обміри, однак, засвідчили, що чолов’яга банально завеликий для підготовленого чана. Щоб утиснути туди його атлетичне тіло, повністю при цьому втопивши в кислотній суміші, потрібно було це тіло вкоротити приблизно на голову. Додатковим плюсом такого рішення стало те, що зуби так чи сяк у жодній кислоті не розчиняються. Тим-то єдиним розв’язанням цієї халепи виявлялося відокремлення голови з її подальшим окремим похованням.

Ця версія невдовзі проросла цікавим відгалуженням. У ньому суть історії переказували так само, як і в головній версії, проте замість чана з кислотами виникала спеціальна, ледь не доменна піч. Отже, втрачав особливе значення шкірзавод, колишній Марґошеса. Виникала натомість якась підсвідома картина з натовпом, що затято волає: «Вогню! Вогню!» — чомусь посеред Ринку у Львові.

Паралельно почала набирати бали версія з протилежним фокусом родинного конфлікту. Сильною її стороною було врахування фактора члена, а точніше — виняткових розмірів чоловікового дітородного органа. Отже, не в жінки був коханець, а в її жертви коханка — і, можливо, навіть не одна, а всі дванадцять. Охоплена жагою праведної помсти, жінка найняла на базарі вправного рубача м’яса, чоловіка ж добряче споїла. Той начебто так і впав перед дверима хати, головою вклавшись — як навмисне для рубачевої зручності — на порозі, і захропів на всі заставки. Базарний рубач змахнув сокирою тільки раз, і хропіння вмить перейшло у хрипіння. Дальше знищення трупа мало відбуватися в описаний вище спосіб. Але замість розчинення в кислотах начебто планувалося занурення в балію з негашеним вапном. Останнього було хоч відбавляй, бо чолов’яга все життя гарував на будові. Чому ніхто з братанів-будівельників не зголошується щодо його зникнення, залишалося нез’ясованим.

Чому взагалі ніхто не зголошувався? Адже десь у когось неминуче мусили зауважити пропажу людини! Проте ніхто ніде не розпачав, не вив із розпуки, та навіть і не рюмсав тихцем.

Так почало циркулювати припущення про чужинця.

Надзвичайно елеґантною здавалася класична кримінальна версія — вбивство з метою пограбування. Жертвою начебто став іноземець, якийсь чи то голландець, чи бельгієць, а можливо, й американець. Потрапити до нашого міста, на той час зі стратегічних міркувань високої державної таємниці щільно закритого для будь-якого заброди, він міг лише нелеґально і зберігаючи цілковите інкоґніто. Саме тому ніхто й не зауважує тепер його зникнення. Бідолашний гість мав нещастя засвітитися перед якимись гастролерами з ростовської «Чорної кошки». З усього, що він мав, їх зацікавила передусім голова, а точніше, рот — повний діамантових зубів (очевидний ефект «Діамантової руки»). Тепер вони з тією головою десь мудохаються, по одному висмикуючи з неї коронку за коронкою. Не без участі одного-двох популярних у місті стоматологів-євреїв. Ця версія успішно пояснювала й те, чому труп було знайдено оголеним: грабіжники не погребували жодною з рідкісних у нашій країні імпортних шмоток — аж до білизни. Тіла ж вирішили позбутися в найбанальніший спосіб — обв’язавши камінням і кинувши в річку, де саме того року завелося чимале поголів’я раків. Але на підступах до води бандитів щось мусило сполохати.

Далі з’явився не надто перспективний, але доволі захопливий варіант із непублічною позасудовою стратою. В місті, як і, мовляв, по всій Західній Україні, відновлюється підпілля. Вогнепальною зброєю воно поки що не диспонує, але сокир і ножів у нього вже до чорта. Покійний мав необачність у ролі позаштатного інформатора ввійти до таємної терористичної групи, яку втім, усвідомивши, як далеко сягають її небезпечні плани, зненацька надумав покинути. Це не зійшло йому з рук. Особливий трибунал повстанців засудив чоловіка до непублічної й водночас показової страти. Невдовзі буде знайдено (а точніше, підкинуто) й голову, в зубах якої (знову зуби!) буде затиснуто прокламацію щодо переходу до активного масового спротиву.

Після такого мисленнєвого повороту ще одна версія — з ритуальним убивством (жертвоприношенням) — також отримувала право на існування. Десь поруч із нами завелася бузувірська секта, яка, за звичаєм індіанців Амазонії, практикує відрубування голів задля дальшого їх препарування, багаторазового зменшення і контрабандного перевезення до Музею Напрстека у Празі. Фактично таких голів переправлено від нас уже десятки. Тому й цього разу ніякої голови в наших околицях уже знайдено не буде: вона в дорозі. Що ж до знайденого трупа, то це лише побічний наслідок ритуалу. Просто дотепер сектантам завжди вдавалося знищувати обезголовлені тіла безслідно. Цього разу щось у них зірвалося, й ми отримали шанс вийти на слід цього нечуваного серійного злодіяння.

Остання версія належала мені.

Безвідносно до неї я так само іноді поширював інформацію, що, всупереч офіційному