Данило Туптало - Житія Святих - Квітень, Данило Туптало

дивні і світлі, наче комит їх послав, і сказали до тих, що вели святу: «Комит послав нас, щоб вели ви цю діву туди, куди ми вам покажемо». І вели їх за град і, вивівши на якийсь горб високий вельми, сказали воїнам: «Ідіть, скажіть комитові Сисінію, що поставили діву на горбі, як же він звелів». Воїни до комита пішли, а ті два світлі невидимими стали: ангелами Божими були. І стояла свята Ірина на горбі, дякуючи Христові Богові і славлячи Його, який визволив її з рук розпусних. Довідався ж про те комит, розгнівався, що не виконано його наказу, і, сівши на коня, поїхав до горба того, діву святу, що на горбі стояла, бачив, але на горб зійти не міг. Видалося йому, що горб той наче стіною великою загороджений і зовсім непрохідний. їздив тому навколо горба, з'їдався гнівом, що не може досягти баченої, і трудився так з ранку до вечора, нічого не досягнувши. Декотрі з воїнів, що були при ньому, натягнувши луки свої, випустили на неї стріли і поранили святу. Вона ж голосно возвала до комита: «Сміюся з тебе, окаянче, бо, як на мужа міцного, на мене, немічну, ополченням і війною вийшов. Але ось чиста і неосквернена від вас відходжу до Господа мого Ісуса Христа, який мене нині прилучає до сестер моїх». Те мовивши й Богові дяку віддавши, лягла на землі і передала дух свій Господові. Було ж те за день до Пасхи, і коли настала ніч, послала Анастасія свята слуг своїх і взяла чесне тіло святої мучениці Ірини з горба і, миром обкуривши, поклала з тілами сестер її. Так закінчився подвиг страждання святих мучениць — трьох дів-сестер: Агапії, Хіонії та Ірини. І стали в образі святих дів-мучениць перед престолом Пресвятої Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять иншої Ірини святої, яка там-таки і в той самий час у свято Пасхи постраждала. їй же після багатьох ран язик відрізали, зуби вирвали. На кінець голову відтяли, Христа ради.

І святого мученика Леоніда, який в Коринті у дні свята Воскресення Христового постраждав. А з ним святих мучениць-жінок: Харієси, Нікії, Галини, Каліси, Нунехії, Василіси і Теодори, в морі утоплених, які, коли спочатку на море пущені були, ходили по воді морській, як по сухому. Ходивши ж, співали: Хариса свята пісню починала, як же колись Марія, сестра Мойсеева, а инші за нею співали. Було ж співане від них таке: «Одну милю прошила я, Господи, і військо гналося за мною, Господи, і не відреклася Тебе, Господи, спаси душу мою». Так співаючи, пройшли тридцять стадій, поверх води ходячи. Те бачивши, нечестиві гнали за ними кораблями і, схопивши їх, прив'язали каміння важке на шиї їхні і насилу потопили їх.

Місяця квітня на 17-й день

Страждання святого священомученика Симеона, єпископа Перського, і з ним Авдела й Ананія-пресвітерів, Устазана-євнуха, Пусика-приставника й Аскитреї, доньки його, Азата-скопця та инших багатьох з ними

Коли вже було багато в Персії християн, і церкву ж свою, і єпископів, і пресвітерів, і дияконів мали, зрушилися на гнів і лють волхви, що з найдавніших волхвів рід свій вели, учителями, провідниками і захисниками були нечестивої перської лжевіри. Зрушилися з ними разом на заздрість і юдеї, які завжди були для християн ворогами, і, об'єднавшись з волхвами, намовили царя перського Саворія відновити гоніння на християн, а спочатку оббрехали перед ним святого Симеона, який був єпископом градів, названих Салік і Ктісифон, наче той християнський єпископ ворожий Перському царству, має приязнь з царем грецьким і сповіщає йому все, що діється в Персії.

Саворій спочатку наклав данину велику і нелегку на християн і приставниками данини учинив мужів найсуворіших, утискаючи такими тягарями вірних. Тоді відкрито почав пресвітерів і служителів Божих убивати, церковні скарби грабувати й самі церкви руйнувати, зі землею рівняти, а Симеона святого, як ворога царства Перського і їхньої злочестивої неправдивої віри, схопити й до себе привести звелів. Коли ж схоплений і веригами залізними зв'язаний був Симеон святий і приведений до царя з двома пресвітерами — Авделом й Ананієм, не лише не настрашився його гніву, а й не поклонився йому. Через те ще дужче розлютився цар, спитав святого, кажучи: «Чому не вклонишся, як же спершу кланявся?» Відповів святий: «Спершу не приводили мене до тебе так, як же нині я приведений, і кланявся я, віддаючи достойну честь царству твоєму.

А нині, тому що приведений я, щоб відректися від Бога свого і відступити від віри своєї, не годиться мені кланятися тобі, ворогові мого Бога». Переконував його цар, щоб поклонився сонцю, і обіцяв йому за те багато дарів і почестей: якщо ж сонцеві не поклониться, то нахвалявся все християнство винищити у своєму царстві. Але коли бачив святого мужнім, що ні ласкою, ні погрозами не схиляється, звелів вкинути його до в'язниці. Коли ведений був святий із царських палат, побачив його Устазан-євнух, старий літами, який виховував царя Саворія з дитинства його і в пошані був, перше мав у домі царському місце. Він, сидячи при царській палаті, побачив, що єпископа Симеона святого виводять, зразу встав з місця свого і поклонився низько Божому архиєрею.

Святий же Симеон відвернув лице своє від нього і гнівно підняв голос свій, докоряючи йому як відступникові, бо християнином спершу був, а потім поклонився сонцю через страх перед царем. Устазан же зранився серцем, почав плакати, і ридати, і скинув одяг дорогоцінний, одягнувся в чорний і поганий одяг і, сівши біля дверей палат, плакав, кажучи собі: «Горе мені, окаянному, як явлюся перед Богом моїм, якого ж я відрікся. Ось Симеон відвернув лице своє від мене через відступництво моє, як же на мене погляне Творець мій?» Те кажучи, ридав невтішно. Довідавшись же про те, цар Саворій зразу прикликав до себе Устазана, годувальника свого, і, бачивши його заплаканим, спитав, яка причина такої його печалі і що настільки скорботне трапилося з ним у царському дворі. Відповів Устазан: «Ніколи нічого нещасливого чи сумного не траплялося зі мною у твоєму царстві, проте волів би я витерпіти всі нещастя у світі, аніж те одне, через яке болить мене нині серце і плачу, що дотепер живу на землі такий старий, давно мав би померти, і ще дивлюся на сонце, йому ж, як богові, поклонився. І не помер швидше, ніж відступив