Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

Він знайшов мене тієї ж ночі, коли я лежала на палубі, дивлячись на зорі.

Він мовчки ліг поряд зі мною, як колись у юності. Ми лежали, вслухаючись у тишу.

— Ти з ним одружишся… — нарешті промовив він, і це не було запитанням.

— Так…

— Це правильне рішення, — від його смиренності в мене стиснулося серце.

— Залишилася одна невеличка проблемка: спершу потрібно зупинити наших батьків, — я спробувала пожартувати про зовсім невеселі речі.

— Тобі доведеться його вбити. Ти це розумієш?

Я повернулася й поглянула на Бронна: ліхтарі підсвітили його вилиці та брови, а нижня частина обличчя сховалася в тіні.

— Кого?

— Адлера. Інакше — ніяк.

Я не відповіла. Відчула, як занепокоєння гризе мене зсередини.

— Ти не знаєш цього напевне!

— Знаю! — Бронн погладив пальцями мою шию в тому місці, де Клів пустив кров. І хоч Бронн торкався ніжно, синці від руки Кліва і досі боліли — чому ж так довго?

Мені не хотілося знову це згадувати, однак я розповіла Бронну все, включно зі словами Рена про його готовність перейти на іншу сторону.

Якийсь час він обдумував мої слова.

— Недостатньо просто бути його дочкою. Команда визнає тебе як Гадюку лише тоді, коли ти вб’єш їхнього капітана.

Я не відповіла, і він загорнув мені за вухо пасмо волосся.

— Що з тобою? — ніжно прошепотів він, — невже твоя любов така безмежна навіть після того, що він накоїв?

Я похитала головою, не бажаючи продовжувати цю розмову.

— Тоді в чому справа? — Бронн хотів почути від мене правду. — Я знаю, що ти це вже робила.

Отож, він знає, що це я вбила Бріґса.

— Я ніколи не хотіла вбивати. Я хочу рятувати життя, а не забирати їх.

Бронн сумно посміхнувся.

— Іноді ці речі взаємопов’язані.

Та я не була з ним кришталево чесною. Я не змогла зізнатися Бронну — в цьому важко було зізнатися навіть самій собі, — що коли Бріґс вбив Йорена, Клару та Томаса, в мені прокинулась жага причиняти біль. А для Бріґса навіть смерть не була достатнім покаранням. Якби він і досі був живий, я хотіла б катувати його. Ця сила, що роздмухує мою жагу карати, направду могутня — і з часом лише міцнішає. Мене кидає в жар від усвідомлення, що я здатна на таке.

— Я не хочу перетворитися на свого батька, — прошепотіла я, і в цих словах вчувався страх.

— Ти — не він, — запевнив мене Бронн. — Однак хтось із вас помре, — його очі несамовито зблиснули, — і я не хочу, щоб це була ти.

Чи знав він, про що говорить? Щоб перемогти в цій битві, мені доведеться вийти заміж за чоловіка, якого не кохаю, і вбити свого батька.

Ким я стану після всього цього? Покласти себе на вівтар Островів…

— Дипломатка з моєї Ініціації… — Бронн відвів погляд і знову втупився у зоряне небо, — це не було моїм першим вбивством.

Він — мов бездонна криниця таємниць.

— Що? А хто тоді?

— Ти пам’ятаєш Скурва? Тобі було десь тринадцять…

Я спробувала пригадати — і в пам’яті зринув туманний образ худющого чоловіка із масним волоссям.

— Зі шрамом на носі?

— Так, і немаленьким. От він був першим.

Це все не вкладалося в моїй голові.

— Він перейшов дорогу моєму батькові?

— Не зовсім… Якось ми разом пиячили, був гарний день. Усі веселилися, окрім старого Скурва. Від випивки він став ще жорстокішим — і саме тієї ночі вирішив навідатися до тебе.

Я збентежено поглянула на Бронна.

— До мене? Що йому в біса було потрібно? Ох… — я зрозуміла, що він мав на увазі, і в мене похолола кров, а в роті проступив смак жовчі.

— Усі чоловіки знали, що до тебе не можна — ти ж донька Капітана, дитина, врешті-решт. П’яному ж Скурвові море по коліна. Я намагався переконати його кинути цю затію, але він не послухався і попрямував до твоєї каюти. Коли ж я його зупинив, то почалося… Він оскаженів. А я вийшов переможцем. Капітан закрив на це очі, адже я вберіг його від ганьби.

Бронн зітхнув, не надто радіючи цим спогадам.

— Я розумію, що ти відчуваєш через вбивство Бріґса, тому й розповідаю тобі про це. Я знаю різницю між вбивством за наказом, самозахистом та оскаженінням. Ти втратила самовладання із Бріґсом, а я — зі Скурвом. І правду кажучи, я не шкодую про скоєне ані на мить. Простий вибір — або ти, або він. Я завжди обирав тебе.

Мені раптово перехопило подих — зі звуком, схожим на схлипування та сміх одночасно.

Бронн ніжно погладив мене по обличчю, шкіру залоскотав його теплий подих, і я провела рукою по його грудях, бажаючи відчути серцебиття.

— Ти знайдеш спосіб і зробиш те, що повинна зробити, — прошепотів він. — І очистиш честь Гадюки. Знаю, ти зможеш!

Помах вій — і з моїх очей скапують сльози.

— А ти?

— А я зроблю все, про що ти мене попросиш. Але коли ми дістанемося до Шостого Острова, гадаю, мені варто зникнути. Задля нас обох…

Так я і думала — він втече. Тільки цього разу він захищав не лише своє серце, а дбав ще й про моє. Мене знову охоплює слабкість, тож швидко киваю на знак згоди.

— Може, знайдеш мені корабель? Такий, щоб зміг протистояти «Діві».

Він засміявся:

— Мені хіба що доведеться його збудувати.

— «Діва» назавжди втратила свого найкращого моряка. Хороший корабель подарує нам шанс. Знайди такий, на якому ти будеш повноправним капітаном.

— Вважай, що зроблено!

А тоді він пішов, залишивши по собі лиш сум і важкі роздуми…

Відтоді й аж до кінця подорожі я повністю присвятила свій час пацієнтам. Інколи, у перервах між лікуванням ран та опіків, я перекидалася словом із Торіном. Мені вдавалося утримувати нейтральний тон наших розмов. Бронна ж я взагалі уникала, а може, це він мене сторонився. Не знати напевне.

Один з моїх пацієнтів — хлопець із серйозними опіками на торсі, — був в особливо важкому стані. Я провела біля нього дві ночі, боролася з його лихоманкою, плекала надію, що вона спаде, однак йому тільки гірше, і в мене закрадаються думки, що я лише продовжую агонію цього бідного чоловіка. Однак досі сподіваюся, що коли ми дістанемося суші, я розміщу його в замку Торіна і, можливо, допоможу йому, хоч і не знаю, яке диво має статися, аби він вижив.

Поки корабель, ідучи по курсу, що безпечно заведе до Торінової таємної бухти,