Франк Тільє - Пазл

Невдовзі Ілан упізнав стіни з білими кахлями. Він зупинився на дві секунди, показуючи пальцем.

— Ми вже були тут із Хлоєю. Це…

— Медичне крило,— договорила Наомі Фей.— Я теж мала нагоду тут побувати, не пізніше ніж учора вдень. І тут украй моторошно, особливо в темряві. Дідько, мені все це не подобається.

Ілан нахмурився.

— Де Гайгекс?

Усі обернулися. Гайгекс зник. Ілан помахав смолоскипом і звернувся до Філози:

— Ти нічого не бачив?

— Ні, ще пів хвилини тому він був позаду мене.

Рівень тривоги зріс. Ілан гукнув, але ніхто не відгукнувся.

— Може, він повернувся до своєї кімнати? — спитав хтось.

— Як? — спитала Фей.— Темрява ж.

— Скористався твоєю запальничкою… Ходімо далі.

Ілан залишив Фей дивуватися і продовжив іти вперед. Їх знову огорнула тиша. Вони пройшли повз стоматологічний кабінет, потім повз кабінет рентгенографії. Криваві сліди вели в кінець коридору, до металевих дверей, які було неможливо відчинити. Фей постукала, кличучи Рея Лепренса, але марно.

— Це кабінет лоботомії,— кинула Хлоя, зітхаючи.— Коли ми прийшли сюди вперше, він була відчинений навстіж.

Ябловські почав лупити по ручці дверей залізним прутом, який підібрав по дорозі. Ручка не піддавалась. Після численних спроб високий брюнет здався: зламати двері було неможливо. Зітхнувши, він кинув прут на підлогу.

— Це марно.

Ілан подивився на замкову щілину, і в нього виникла ідея. Він дістав ключ, що висів у нього на ланцюжку.

— Можливо, цей підійде.

— Звідки в тебе цей ключ? — спитав Філоза.

— Із гри.

Більше Ілан нічого не сказав. На жаль, ключ не піді­йшов, навіть не проліз у замок. Шматок тканини відірвався від смолоскипа і продовжив горіти вже на підлозі. Ябловські швидко затоптав його і повернувся до Хлої, яка тремтіла, потираючи плечі.

— Що у цій кімнаті?

Вона відповіла після короткої паузи.

— Усе, що потрібно для проведення лоботомії. Столи, суцільні гамівні сорочки, інструменти, досі в гарному стані. Це кімната без виходу, у ній немає вікон.

— У всякому разі, якщо йому зробили лоботомію, гірше йому не стане.

Ябловські спробував розрядити обстановку, але марно. Філоза присів біля краплини крові, торкнувся її пальцем і понюхав.

— Цікаво, яке поранення могло спричинити таку втрату крові. Вночі ніхто нічого не чув — отже, сутички не було. Думаю, Лепренса оглушили, а потім перенесли сюди. І він досі тут, інакше була б ще одна доріжка з крапель крові.

— Але він замкнув двері своєї кімнати, як і всі ми,— промовила Фей.— Замок не ушкоджено. Як нападник міг увійти?

— За допомогою дубліката.

Тепер Ябловські нервово крокував взад-уперед. Він подивився на камеру, що висіла кількома метрами далі.

— У мене немає бажання брати участь у римейку «Десятьох негренят», Гадес. Я не знаю, хто ви і чого хочете. Але якщо ви не з’явитесь упродовж наступних кількох хвилин і не поясните нам, ми звалимо звідси до бісової матері, незважаючи на хурделицю, і повідомимо в поліцію.

Поки високий брюнет кричав, Ілан не припиняв думати про Мокі: чому він не подає знаку?

— Згодна з тобою,— відповіла Наомі Фей.— Тепер це вже зовсім не гра.

Вони хотіли повертатися, але Хлоя виставила вперед руку, закриваючи прохід.

— Ось тут ви помиляєтесь. Зараз як ніколи йдеться про гру.

— Ти жартуєш?

— Що конкретно ми маємо? Кров на матраці, ідеальні краплі, наче камінці в казці про хлопчика-мізинчика, що ведуть нас до цієї моторошної замкненої кімнати. Ні шуму, ні тіла. Лише припущення.

— Те, що людина втратила половину своєї крові, ти називаєш припущенням? — гаркнула Фей.

На підлозі Ілан обмотував смолоскип новою смужкою тканини, бо полум’я істотно послабшало.

— Я вважала тебе розумнішою,— зауважила Хлоя.— Це можна влаштувати, пронісши в кишені пакет із кров’ю будь-якої тварини. З чим ми насправді стикнулись? Перший принцип каже нам не вірити тому, що ми бачимо. Другий заявляє, що один з нас помре. І вочевидь тепер хтось удає, що помер.

— Справа не лише в ньому. Здається, у Мокі теж якісь проблеми.

— Припустимо. А чи не може це бути лише постановкою? Це не може бути частиною гри? Не забувайте, що головна мета «Параної» — викликати в нас страх за своє життя. До цього моменту випробування були доволі легкими, хіба ні?

— Ага, легкими… Двісті двадцять вольт по тілу,— сухо відповів Ілан.

Вона холодно поглянула на нього і продовжила:

— А якщо ми зараз маємо справу лише з продовженням одного із завдань Лепренса чи Мокі? А якщо вони і є ті самі чужинці? Я переконана, що гра триває не лише за встановленим графіком, з 9 до 19 години, вона всюдисуща. Вона вселилась у кожного з нас, заполонила наші дні і ночі. Ми в ній. Саме так відбувається від початку існування «Параної», і я не розумію, чого б це змінилося тепер.

Філоза потер підборіддя.

— Може, ти й маєш рацію. Але ти так само можеш і помилятися. Дедіссе вдає, що його били електричним струмом, він…

— Я не вдаю. Мене били електричним струмом. І присягаюсь вам, це було що завгодно, але не гра.

Ілан переклав смолоскип в іншу руку.

— Є ще деяка інформація для повної картини,— додав він.— Нас із Хлоєю привіз сюди мінівен, який по дорозі підібрав двох копів і буйного психопата, якого вони мали транспортувати до відділення важкохворих, за тридцять кілометрів звідси. Їхня машина потрапила в аварію.

— Відділення важкохворих? — перепитав Філоза.— Це те місце, куди запроторюють найжорстокіших убивць?

— Саме так. Торік той тип, Люка Шардон, убив вісьмох людей у гірському притулку. І, схоже, в минулому він уже був пацієнтом цієї лікарні.

Усі слухали його мовчки.

— Звідки ти це знаєш? — запитала Фей.

— Неважливо. Привізши нас сюди позавчора ввечері, водій мав перетнути перевал, щоб завезти трьох пасажирів до їхнього місця призначення. А вчора, якраз перед вимкненням світла, ми з Мокі пішли прогулятися, він хотів мені щось показати.

— Отже, ти останній, хто його бачив,— сказала Фей з підозрілим виразом обличчя.— І що ж він хотів показати?

— Тебе це не стосується. Ми помітили у вікні фари нашого мінівена. Гадаю, автомобіль покинули на території психіатричного комплексу, позаду цієї лікарні. Це дає підстави припустити, що…

— Що в цих стінах ховається буйний психопат і він нас усіх повбиває? — з цинічним виразом обличчя перебила його Хлоя.— Як у старих добрих фільмах жахів?

— Зважаючи на те, що сталося вранці, я не маю бажання перевіряти. Але визнай, ці краплі крові цілком могли б бути результатом удару викруткою в спину або в груди.

Хлоя підійшла ближче до полум’я. У танцюючих спалахах вогню її контактні лінзи надавали очам дивного, підводного блакитного кольору.

— Ти сам побачив ці фари чи тобі їх показав Мокі? — спитала вона.

Ілан не сподобався її тон.

— Мокі,— зізнався він.— Він покликав мене до вікна, щоб