Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

кліщі й потягнувся за малою накладкою, якою користалися для кування наконечників. — Вони мають бути добре помітними, але отримали наказ відступити на Захід у випадку, якщо тут щось почнеться. Імперія не дозволить втягнути себе у війну, не стане ковадлом, на якому наступник Йавенира наново відкує єдність свого царства. Якщо, зрозуміло, цей старий сучий син нарешті помре. Якщо справи підуть погано, ми віддамо східні провінції, зачинимося у фортецях і дамо головну битву вглибині країні та на наших умовах. Не припустимося тих самих помилок, що і тридцять років тому.

Як на командира вільного чаардану, кха-дар пречудово орієнтувався в планах імперської армії.

— І ви залишите наші табори на поталу кочівників? — коваль вперше випростався і глянув на Ласкольника. Його темне обличчя було рівним і спокійним, ніби вони розмовляли про погоду, але Кайлін знала, що всередині він кипить. Це не була звичайна розмова про ціну заліза та військову тактику.

— Але ваших таборів тут уже не буде, — накладка пішла на місце, а кха-дар помірявся поглядом із Анд’еверсом. — І саме ця їх відсутність найімовірніше стане приводом для війни.

Щось брязнуло та затанцювало по ковадлу. Мале сталеве колесо з вісьмома шпицями якусь мить крутилося, а потім впало й покотилося в куток.

— Ціна тяглових коней пішла вгору вже минулого року: з восьми оргів до дванадцяти, — голос Ласкольника був спокійним і тихим. — І саме це привернуло увагу деяких… розумних людей, яким платять за те, щоби вони звертали увагу на такі речі. Чому? — запитали вони себе, — чому на землях, де живе майже чверть мільйона Фургонників, які розводять кращих тяглових коней у світі, раптом не можна купити добру запряжну пару? Не було ніякого мору і не продавали коней більше, ніж завжди, в іншу провінцію. І ясна річ, думку про те, що верданно продали їх се-кохландійцям, відкинули як абсурдну. Пояснення могло бути лише одне: Фургонники припинили продавати своїх коней. Але чому? Чи вони бажають контролювати ціни, домінувати на ринку? А може, річ у чомусь іншому?

Коваль витріщався в куток, куди закотився символ колеса, з таким виразом, наче він помітив привида.

— А потім дехто розумний вирішив перевірити, на що ще скочили ціни, — Ласкольник тепер стояв навпроти Анд’еверса, зосереджений та напружений. — Дерево, залізо, шкіри, фураж, зброя та їжа. Цей дехто розумний був колись квартирмайстром у Четвертій Армії, і його осяяло. Це виглядало так, ніби армія готується до війни: такі стрибки цін завжди супроводжували закупки для великої маси війська. Але ж які війська знаходяться на Сході? Адже регулярної кавалерії ми тут маємо не більше, ніж дванадцять тисяч, а вільні чаардани не почали раптом чимдуж озброюватися. Та й навіщо армії така кількість деревини? І тоді я зрозумів. Стільки дерева придалося б, якби хтось захотів збудувати тисячі фургонів.

Останню фразу він вимовив таким тоном, що коваль здригнувся, дивлячись на Ласкольника. Його обличчя стало дивно беззбройним і — тут Кайлін відчула переляк — мертвим.

— Фургони… — почав із ваганням. — Фургони вимагають ремонту. Ось і все.

Шепотів так, що вона ледве його чула, але це був незвичний шепіт. Майже прохальний.

— Напевне, — кха-дар стенув плечима. — І напевне, всі відразу. Авжеж. П’ять років тому було за щастя зустріти на дорозі одну верданнську колісницю, а нині навколо кожного табору та між ними носяться сотні — це просто така мода. Молоді шаліють. А зброю, фураж та їжу Фургонники скуповують, бо йде важка зима, після якої з’явиться чимало банд. А свою худобу й коней вони припинили продавати, бо бажають підняти ціни. Усе можна витлумачити. Усе. Кожну справу окремо. Кожна з них схожа на одну ниткуна гобелені, друже, і як таку ти її й не прочитаєш. Але якщо трохи відійти й глянути на цілість, то вона складається в картину палаючого кордону. Що вони планують, Анд’еверсе? А може інакше — куди вони вирушають? Бо те, що вони вирушать — це точно.

Коваль став рівно й машинально відкинув косу на спину. Якусь мить вони мірялися поглядами.

— Не знаю. Життям своїх дітей у цьому присягаюся. Перш ніж я виїхав з табору, дехто говорив про колеса. Про каравани, мандрівки та повернення на височину.

— Дехто говорив про повернення вже коли ви переходили брід, — прогарчав Ласкольник. — Вже тоді були такі, хто говорив: «Відпочинемо, зберемо сили й рушимо назад». І останні двадцять із чимось років вони повторювали цю балаканину знову й знову так довго, що їх припинили слухати. Навіть внутрішня розвідка припинила. Про верданно знали лише те, що вони розводять коней, роблять чудову упряж і непогану зброю, а ще постійно теревенять про те, аби відбити свою височину. Але далі балачок діло не заходить, бо ж їм тут добре: можуть торгувати, збільшувати табуни й жити в добробуті. Це дурня, яку повторюють дурнуваті старці, — пояснювали вони, — старці, що згадують за глеками пива свою молодість. Навіщо б їм повертатися на Літеранську височину, на цю землю, яка влітку продувається, а взимку промерзає наскрізь; на землю, за яку доведеться вести війну із се-кохландійцями? Там немає нічого, а тут вони мають усе. Принаймні — майбутнє, що краще за смерть у фургоні, підпаленому сотнею палаючих стріл. Що ж їх туди жене?

Анд’еверс уже заспокоївся, глибоко зітхнув і посміхнувся так, ніби йому в серце увіткнули ножа.

— Аволандерай.

— Що?

— У вас в Імперії немає такого слова. Це приблизно значить «гордість жереб’ят». Коли молодий кінь, близько року життя, намагається гнати навипередки з дорослими, чи коли хлопець, який щойно відкував свій кавайо, кидає виклик старому воїну, ми говоримо: аволандерай. І усміхаємося, бо загалом це привід для радощів — мати гордовите відважне потомство. Але те, що коїться зараз… у цьому є, була й залишається наша вина. Це провина старших. Ми виховали цих дітей… Ми хотіли переказати їм, як це — бути Фургонниками, хотіли навчити їх тому, як жити в каравані, хоча караванами ми вже не їздили. І ми розповідали про мандри, про великі, рухомі міста, про життя на височині. І брехали, говорячи лише про гордість, честь, волю й братерство. Створювали легенди, в яких не було місця племінним сваркам, зраді й підлості. Так, генерале, банда п’яних старців, що плетуть свої марення, виховала молоде покоління. І ми навіть не помітили, як хлопчики й дівчатка стали молодими чоловіками й жінками, чиї мрії проросли з наших казок… Ти кажеш, що кілька років тому було небагато колісниць. Це правда. Але ж кілька років тому візниці тих колісниць ще