Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

class="p1">Хтось, хто пахнув фарбою, щось відповів, але Стрибунець уже не почув. Він спав.

Уранці Вовк вкрутив нові лампочки, щоби було світліше. Для двох склеїли ковпаки з кольорового картону, й Вовк розмалював їх ієрогліфами. Третю протягнули в абажур, відмитий Красунею. Після Красуні його ще раз помив Горбач, але Красуня про це не знав і, проходячи під абажуром, за кожним разом задирав голову, і його осявала щаслива усмішка, він і сам був як лампочка під чорною гривкою. Цілісінький день вони по черзі стерегли кімнату. Стіна зовсім висохла. Зграя Мотлохівні поводилася підозріло тихо. Іноді хтось із них прокрадався до дверей і нипав там, намагаючись зазирнути в замкову щілину. Іноді вони стукали та втікали ще до того, як двері встигали відчинити.

Вовк і Стрибунець залишилися вартувати на час обіду. Вовк сидів на підвіконні й дивився у вікно. Стрибунець лежав на ліжку. В акваріумі шарудів хом’як. За стіною було незвично тихо. У двері постукали. Вовк, який відкривав двері весь ранок, щоб виявити за порогом порожнечу й почути тупіт ніг утікачів, не зрушив з місця.

— І навіть під час обіду не заспокоїлися, — сказав він. — Як маленькі.

Стукіт повторився. Стрибунець підвівся.

— Можна? — запитав писклявий голос, і в щілину, яка утворилася, просунулася вухата голова.

Стрибунець змружив очі. Потім розплющив.

— Це що — візочник?

— Так, — сказав гість. — Дивно, правда? — і заїхав до кімнати.

Візочник Смердючка був видатною особистістю. Стрибунець багато чого про нього чув, хоча ніколи не бачив зблизька. Знаючі люди стверджували, що Смердючка — найзловмисніший візочник у Домі. Молодші ходячі всіх візочників вважали зловмисними й вередливими, але Смердючку таким вважали навіть самі візочники. Бо він таким і був. Дивлячись на нього, вихователі з тугою підраховували, скільки років залишилося до пенсії. Сусіди по кімнаті мріяли його задушити. Смердючці було дев’ять років, але за своє коротке життя він встиг дуже багато. Погана слава бігла попереду нього.

— Я приїхав подивитися, — сказав Смердючка. — Ви будете проганяти?

— Дивися, — дозволив Вовк. — Якщо тобі справді цікаво.

Смердючка втупився в стіну. Стрибунець із Вовком втупилися в Смердючку. Смердючка був маленький, негарний, з величезними недоладними вухами та величезними круглими очима. На рожевій сорочці темніли жирні плями, а таких брудних рук, як у нього, Стрибунець ще ні в кого не бачив. І все ж таки було приємно, що візочник приїхав спеціально, щоби подивитися на їхню стіну.

— Подобається? — запитав Стрибунець.

Смердючка відвернувся від стіни.

— Не знаю. Може, якраз і подобається. А може, якраз і ні. Ви тепер що — окрема зграя? Зі своєю окремою кімнатою, так?

«Усе знає», — здивувався Стрибунець.

— Ми не зграя, — сказав Вовк. — Ми — Чумні Здохляки. Ми поширюємо чумну заразу. Так і передай усім, хто питатиме.

— О-о! — великі очі Смердючки спалахнули, і він став нагадувати сову на полюванні. — Гарна назва. Я це запам’ятаю, — він озирнувся. — У вас тільки п’ять ліжок застелені. Мало вас самих для цілої кімнати.

— Ну і що? Щоб поширювати заразу, нас цілком вистачає.

— Це так, — Смердючка знічено поколупав брудну долоню. — Я просто подумав... Може, вам іще одного Чумного Здохляка треба? Я б не відмовився. Я б також заразу поширював. Це я вмію.

Стрибунець подивився на Вовка. Вовк подивився на Стрибунця.

«Зараз Вовк погодиться, — з жахом подумав Стрибунець. — Він же може й не знати, що воно таке — Смердючка. Його занадто довго протримали в Могильнику».

Але Вовк, вочевидь, знав.

— Нікого нам не треба, — сказав він.

Смердючка, здається, іншої відповіді й не чекав. Але він продовжував дивитися на Стрибунця. Його круглі совині очі були занадто великими, майже бездонними, якщо дивитися в них довго. Вони сяяли дивним, заманливим світлом, як небо, наїжачене зірками. Стрибунець дивився довше, ніж треба було. Сяйво притягнуло його.

— Приїжджай, — сказав він неслухняними губами. — Якщо хочеш…

Смердючка закліпав, і сяйво далеких зірок загасло. Він витер брудною долонею ніс. Засопів і показав парканчик гострих зубів.

— Я тільки поїду за речами. Я миттю, — він розвернув візок і поїхав до дверей. На диво прудко. З коридора долинула його переможна пісня. Двері грюкнули.

Стрибунець позадкував і сів на ліжко.

— Що я наробив? — запитав він.

Вовк дивився на двері.

— Нічого такого, — сказав він, — усього лише запросив до нас жити найзнаменитішого капосника в Домі.

Стрибунець мало не розплакався:

— Вовче, чесне слово, я не хотів. Не знаю, як це вийшло. Він дивився-дивився, і я сказав...

— Добре, не переживай, — Вовк сів поруч. — Коли приїде, скажемо, що передумали. Більшістю голосів. Я ж не погодився.

Стрибунець ліг обличчям у подушку. Він почувався жахливо. У свій дім, у свою рідну кімнату, він покликав найприкрішу людину, яку тільки можна було знайти. Ніби навмисне, щоб усе зіпсувати.

Шум тих, хто повертався з їдальні, прокотився коридором, затихаючи та розсіюючись по кімнатах. З ревінням і тупотом промчала зграя Мотлохівні, постукуючи на бігу в їхні двері. Увійшов Горбач із великим пакетом бутербродів. За ним — Сліпий із двома пляшками молока. Красуня скромно плентався позаду всіх, і в руках у нього нічого не було.

— Ми принесли сосиски, — весело почав Горбач і затнувся. — Щось трапилося? — запитав він пошепки. — Чого ви такі нещасні сидите?

— У нас був візочник Смердючка, — пояснив Вовк. — Стрибунець дозволив йому переселитися до нас. Так вийшло. Він не хотів.

— Смердючка? — в один голос жахнулися Горбач і Сліпий.

У Стрибунця залоскотало в носі. Він мовчки дивився в підлогу.

— Давайте скажемо, що це був жарт, — запропонував Горбач. — Скажемо — Стрибунець пожартував. Ти ж і справді пожартував, Стрибунцю?

Стрибунець дивився в підлогу, щосили намагаючись не розплакатися.

— Що-небудь придумаємо, — невпевнено сказав Вовк. — Може, він сам пожартував і не приїде. Коли таке бувало, щоб візочник просився до ходячих. Скажемо — випадково вирвалося. Багато що можна сказати. Головне, щоб він забрався геть.

Красуня відчужено дивився в стелю. На свою лампочку. Точніше, на абажур. Вони довго сиділи в тиші. На підлозі присихали бутерброди. Заплющивши очі, Стрибунець уявляв Смердючку. Як він збирає свої речі. При всіх відкриває свої схованки. І пояснює візочникам, що перебирається в розписну кімнату.

А вони сміються й не вірять. «Кому ти там потрібний? — кажуть вони. — Ці ходячі просто пожартували». А Смердючка продовжує збирати речі.

Стрибунець уявив усе це настільки чітко, що мало не задихнувся. І відразу розплющив очі.

— Ні, — сказав він. — Я так не можу. Я сказав — приходь. Він знає, що це не жарт. Він примчить сюди з усім своїм добром... — Стрибунець замовк. Щось у горлі заважало йому. Він упав обличчям у коліна, і вони відразу стали мокрими.

— Е, перестань, — попросив Вовк. — Ми самі з ним поговоримо. Ти чого?

Горбач голосно засопів у кулак. Стрибунець підняв заплакане лице й подивився на Вовка:

— Ти з ним поговориш, і ти його виженеш. А я буду мовчати і вдавати, що я ні при чому? Він же мені повірив, а не тобі. А я, виходить, не тримаю свого слова. Хто я тоді?

Вовк відвернувся.

— Нехай буде, як він хоче, — сказав Сліпий. — Нехай він тримає своє слово. Тільки хай не реве. А цей Смердючка — він що, важкий, як танк?

Стрибунця не встигли здивувати слова Сліпого. Хлопці почули дивний