Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

— як не до Істборна, то до Гастінґса, а може, зважиться вибратися аж до Бата чи Вінчестера — проте які вже поїздки, коли ось-ось оголосять про початок війни. Її раптом охопила апатія від думки про те, що на них чекає. Вона весь ранок присвятила покупкам, поповнила запаси: батарейки для ліхтаря, нова грілка, свічки, сірники, гори чорного паперу, а також консерви (печені боби і картопля) і кава у вакуумних упаковках. Купила й одягу: добру вовняну сукню за вісім фунтів, зелений вельветовий жакет за шість, шкарпетки й ошатні темні шкіряні черевики, які виглядали витривалими. Вона була задоволена, що встояла перед спокусою придбати жовту крепдешинову нарядну сукню в маленькі чорні ластівки.

— Моєму зимовому пальту ще тільки два роки, — сказала вона Памелі. — Воно ж переживе війну?

— Дай Бог, сподіваюся.

— Це такий жах.

— Точно, — сказала Памела й відрізала ще пирога. — Паскудство. Я така зла. Вступати у війну — це безумство. Візьми-но ще пирога. Бери-бери, доки хлопчики не повернулися від Олів. Щойно вернуться, вижеруть тут усе, як сарана. Хтозна, як ми собі дамо раду на пайках.

— Ти ж будеш на селі, зможеш вирощувати овочі. Курей заведеш. Свиню. Усе буде добре.

Урсулі було тоскно від думки про те, що Памела поїде.

— Їдь із нами.

— Боюся, я мушу лишитися.

— Чудово, ось і Гарольд, — сказала Памела, коли на порозі з’явився Гарольд із великим букетом жоржин, загорнутим у мокру газету.

Вона припіднялася, щоб його привітати, а він чмокнув її у щоку і сказав:

— Сиди-сиди.

Він поцілував і Урсулу й подарував жоржини Памелі.

— Їх продавала дівчинка на розі у Вайтчепелі, — пояснив він, — точнісінько як у «Пігмаліоні». Сказала, що вирощує їх на дідусевій ділянці.

Крайтон якось подарував Урсулі троянди, але вони швидко понурили голови і зів’яли. Вона заздрила Памелиним дебелим квітам із ділянки.

— То я от про що, — сказав Гарольд, наливши собі охололого чаю з чайничка, — ми вже евакуйовуємо пацієнтів, яких можна перевозити. Завтра точно оголосять війну. Вранці. Саме в такий час, щоб ціла нація стала на коліна в церкві й помолилася за порятунок.

— Точно, війна завжди нашпигована християнством, — саркастично пирхнула Памела. — Особливо для англійців. — І кинула Урсулі: — У мене є кілька друзів у Німеччині, добрі люди.

— Знаю.

— То вони тепер наші вороги?

— Не засмучуйся, Пеммі, — сказав Гарольд. — А чому так тихо? Що ти зробила із хлопцями?

— Продала, — пожвавішала Памела. — Три за ціною двох.

— Заночуй у нас, Урсуло, — ласкаво запропонував Гарольд. — Не треба тобі завтра лишатися самою. День буде жахливий. Це я тобі раджу як лікар.

— Спасибі, але в мене вже є плани.

— Добре тоді, — сказала Памела і знову взялася за в’язання. — Не треба поводитися так, наче світ добігає кінця.

— Навіть якщо так і є? — уточнила Урсула. Тепер вона пожалкувала, що не купила жовту крепдешинову сукню.

Листопад 1940 року

Вона лежала навзнак у мілкій калюжі, що спершу її геть не обходило. Найгірше — це сморід. У ньому поєдналося кілька запахів, один гірший за інший, і Урсула намагалася їх розділити. По-перше, осоружний сопух газу (домашнього), по-друге, душок каналізації, такий відворотний, що її аж нудило. А ще — складний коктейль старого вогкого тиньку й цегляного пилу, які змішувалися зі слідами людського життя — шпалерами, одягом, книжками, їжею — і кислий чужинський запах вибухівки. Іншими словами, саме єство мертвого будинку.

Вона ніби лежала на дні глибокої криниці. Крізь каламутний серпанок пилу, що осідав, як туман, було видно чорний клапоть неба й серпик місяця, як обстрижений ніготь — вона звернула на нього увагу, ще коли визирнула з вікна раніше. Це, здавалося, було давним-давно.

Було й вікно чи, бодай, рама — ген угорі, геть не на своєму місці. Це точно її вікно, вона впізнала завіси, від яких лишилися самі обгорілі клапті, що майоріли на вітерці. Це Сильвія помогла їй вибрати ці цупкі завіси з жакардовим гаптуванням у дорогій крамниці «Джон Льюїс».

Квартиру на Арґайл-роуд здавали з умеблюванням, але Сильвія заявила, що завіси й килими «геть вульгарні», і дала Урсулі гроші на нові.

Міллі пропонувала їй в’їхати до неї на Філлімор-ґарденс. Міллі тоді ще грала інженю й казала, що так і перейде від Джульєтти до Мамки, оминувши всі проміжні етапи. «Ділити нору буде весело», — сказала Міллі, ось тільки Урсула не була певна, чи збігаються їхні уявлення про веселощі. При щебетушці Міллі вона нерідко почувалася нудною і приземленою, як горобець при канарці. Інколи Міллі щебетала аж надто голосно.

Це було вже після Мюнхена — Урсула завела роман із Крайтоном і подумала, що в такій ситуації розважніше жити самій. Озираючись назад, вона розуміла, що була значно уважніша до Крайтонових потреб, ніж він — до її, ніби існування Мойри та доньок важливіше, ніж її власне.

Про Міллі подумай, — сказала вона собі, — про гардини, про Крайтона, раз уже на те пішло. Про що завгодно, крім нинішнього становища. Особливо про газ не думай. Не думати про газ видавалося їй украй важливим.

Скупившись, Сильвія й Урсула випили чаю в ресторані при «Джон Льюїс», де їх обслуговувала похмура, але ділова офіціантка.

— Я незмінно тішуся, — прошепотіла Сильвія, — що я — це я, і мені не доведеться жити іншим життям.

— Ти прекрасно справляєшся з тим, щоб бути собою, — сказала Урсула, свідома того, що це не конче звучить як комплімент.

— Що ж, роки практики.

Чай був дуже добрий, такого в універмагах більше не дають. Та й «Джон Льюїс» розбомбили, лишився чорний беззубий череп будівлі. («Це жахливо», — писала Сильвія, яку цей факт, здається, розчулив більше, ніж страшні рейди на Іст-Енд). Не минуло й кількох днів, як магазин знову запрацював — усі просторікували про «англійський дух», але, якщо чесно, то що їм ще залишалося?

Сильвія того дня була в доброму гуморі — їх зближувала тема завіс та ідіотизму осіб, які вважали, що Чемберленів ідіотський папірець щось міняє.

*

Було так тихо, що Урсула подумала, чи заціліли її барабанні перетинки. Як вона сюди взагалі потрапила? Їй згадалося, як вона визирнула з вікна на Арґайл-роуд — із того самого вікна, яке зараз було ген далеко — і побачила