Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

ми­лос­ти­ни «Хрис­та ра­ди». По йо­го го­лосі Ули­та впізна­ла покійно­го сво­го чо­ловіка, але бо­ро­да в йо­го бу­ла дов­га та си­ва, аж біла, ли­це бліде, зчорніле, не­на­че при­па­ло зем­лею. Го­лос був та­кий не­ду­жий, ти­хий, як був пе­ред смер­тю. Він про­сив ми­лос­ти­ни та­ким жалібним го­ло­сом, як най­бідніший, най­ос­татніший ста­рець.

Улита по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти сон дітям.

- Ви б, ма­мо, не час­то ду­ма­ли про покійно­го батька, - втішав її син. - А то ви все ду­маєте, а батько вам і сниться.

- Ні! не те, си­ну. Ду­ша тво­го батька про­сить по­мочі з то­го світу. Я хо­чу пос­та­ви­ти обід за ду­шу небіжчи­ка на третій день свя­ток.

- Що ж то за обід? - спи­та­ла її Зо­ся, кот­ра не га­разд тя­ми­ла, бо ніко­ли не ба­чи­ла, як справ­ля­ють обіди на се­лах.

- Треба зап­ро­си­ти ду­хо­венст­во, та пок­ли­ка­ти старців і вбо­гих лю­дей, та одп­ра­ви­ти ве­ли­ку па­на­хи­ду, а потім пос­та­ви­ти обід.

- То це та­кий обід, як справ­ля­ли по батькові по­­хорон? - спи­та­ла Зо­ся.

- Еге! дійсно та­кий, - од­ка­за­ла ма­ти.

- Але ж тоді ми на­го­ду­ва­ли душ сто са­мих старців та вся­ких лю­дей, душ з трид­цять попів, дяків!.. - крик­ну­ла Зо­ся.

- Еге! - од­ка­за­ла ма­ти.

- Яка ж бу­де ко­ристь душі небіжчи­ковій, як ми на­го­дуємо сто ле­дарів і дар­моїдів? - про­мо­вив Яким, кот­ро­му теж не ду­же ба­жа­лось справ­ля­ти обід.

- Яких же дар­моїдів! Чи мож­на ж так зва­ти бо­жих старців?

Яким тро­хи не про­хо­пивсь, що ста­ви­ти обід - все од­но, що ку­пу­ва­ти дзво­ни. Самі зу­би якось зціпи­лись і лед­ве вдер­жа­ли йо­го язик. Щоб не розгніва­ти ста­рої ма­тері, він по­чав вго­во­рю­ва­ти її, щоб одк­лас­ти обід на літо.

- Тепер, ма­мо, зи­ма. Ха­ти наші не бог зна які ве­ликі. Де ми бу­де­мо са­до­ви­ти тих старців? А прий­де літо, мож­на бу­де й обід ва­ри­ти над­ворі в золійни­ках, і лю­дей са­до­ви­ти в дворі або під причілком.

- То тре­ба ж хоч па­на­хи­ду одп­ра­ви­ти! щоб хоч при­най­мні зас­по­коїти ду­шу небіжчи­ка, - про­мо­ви­ла Ули­та, - не ми за­во­ди­ли за­ко­ни та зви­чаї, не нам їх і ви­за­ко­ни­ти. Та й лю­ди го­моніти­муть.

- Панахиду… мож­на й одп­ра­ви­ти, - на­си­лу ви­мо­ви­ла Зо­ся, щоб не розгніва­ти ма­тері.

Вже над­хо­див третій день свят. Ули­та веліла роз­чи­ня­ти і хліб, і пе­чи­во па­ля­ниць, і пе­чи­во книшів, і пи­ро­ги; веліла різа­ти двоє гу­сей, по­ро­ся…

- Мамо! на­що ж ми бу­де­мо так ба­га­то напіка­ти й на­ва­рю­ва­ти? Це ж не обід, а тільки па­на­хи­да. Да­мо ду­хо­венст­ву за­кус­ку та й годі! - вго­во­рю­ва­ла Зо­ся. - Ад­же ж їм, надісь, тре­ба гроші пла­ти­ти.

- Про ме­не, по­ряд­куй­те вже ви самі! - про­мо­ви­ла з сер­цем ма­ти. - Не без то­го, щоб і сякі-такі ро­дичі не прий­шли, щоб і ста­рець який не поп­ро­сив хліба.

- Не сердьтесь-бо, ма­мо! їй же бо­гу, я ка­жу прав­ду! До­волі бу­де книшів та пи­рогів.

Наймички спек­ли од­но пе­чи­во книшів і пи­ро­ги.

Цілий вечір сльози ду­ши­ли Ули­ту в гру­дях. Во­на вже не насмілю­ва­лась са­ма по­ряд­ку­ва­ти.

На дру­гий день уранці син зга­дав про па­на­хи­ду і пішов до церк­ви, щоб зап­ро­си­ти свя­ще­ників. Ули­та зас­ла­ла в світлиці стіл, пос­та­ви­ла на столі ми­соч­ку з кни­ша­ми, яб­лу­ка­ми й пи­ро­га­ми, як зви­чай­но по­во­диться, і ки­ну­лась го­ту­ва­ти за­кус­ку. Ключі бу­ли в невістки, а невістка ще спа­ла. Улиті чо­гось зда­ва­лось, що во­на ніби в чу­жо­му до­мові за­ду­ма­ла справ­ля­ти па­на­хи­ду. - Розійшов­ся по ха­тах сум­ний го­лос па­на­хид­них пісень та смут­ної одп­ра­ви і страш­но вра­зив Зо­си­не ву­хо. Во­на веліла мерщій поп­ри­чи­ня­ти всі двері. Ду­хо­венст­во, за­чув­ши про обід і зга­дав­ши про ті розкішні, ба­гаті обіди, що ко­лись бу­ва­ли в небіжчи­ка Лемішки, - з усього міста зібра­ло­ся на па­на­хи­ду. Го­лос­но за­гу­ли здо­рові го­ло­си «Вічную пам'ять» Тро­хи­мові, і в пе­ре­роб­ле­них ха­тах вже дав­но йо­го пам'ять ста­ла тільки згад­кою. Ніщо не на­га­ду­ва­ло в но­вих світли­цях про ста­ро­го Лемішку. Од­на тільки Ули­та в тем­но­му гор­сеті, в темній спідниці, з бо­го­мольним ви­дом, зап­ла­ка­ни­ми ста­ри­ми очи­ма, на­га­ду­ва­ла про небіжчи­ка, гос­по­да­ря тієї гос­по­ди.

Духовенство сіло за стіл. Па­ла­марі й дя­ки бу­ли одрізнені од свя­ще­ників, як коз­ли­ща од овець, і пішли за­ку­шу­ва­ти до пе­карні. Ули­та Си­дорівна звеліла да­ва­ти за­кус­ку. За­кус­ка бу­ла бідненька. Зо­ся не звеліла напіка­ти ба­га­то пи­рогів. Пов­би­рані гар­но й по-пансько­му най­мич­ки біга­ли, розс­тав­ля­ли тарілки, розк­ла­да­ли ножі, ви­дел­ки. Все бу­ло чис­то на столі, по-панській, та тра­пе­за бу­ла вже ба­га­то скудніша, ніж як бу­ло ко­лись пе­редніше за ста­рих ха­зяїнів.

З ма­ленько­го, гар­ненько­го гра­фин­чи­ка, ма­ленькою ча­роч­кою ду­хо­венст­во ви­пи­ло по чарці, і… горілки зос­та­лось трош­ки на дні. Всі взя­ли по пиріжку - пиріжків зос­та­лось зо два, зо три. Пиріжки бу­ли ма­ле­сенькі, так що де­котрі ди­яко­ни кла­ли їх в рот, не пе­ре­ку­су­ючи. За пиріжка­ми по­да­ли сма­жені ка­ра­си­ки, ду­же смачні, сма­жені на сме­тані, але всім дос­та­лось тільки по од­но­му ка­ра­си­кові. Ви­пи­ли потім по чарці на­лив­ки, а більше пля­шок не при­но­си­ли. Зо­ся не звеліла по­да­ва­ти ба­га­то пля­шок на стіл, щоб ду­хо­венст­во дов­го не за­си­жу­ва­лось. Всі ба­тюш­ки навіть не йня­ли віри, щоб на тім за­кус­ка скінчи­лась; всі сиділи, ба­ла­ка­ли, сподіва­лись трив­но­го та дов­го­го обіду. Од­на­че ж за обід не бу­ло й на­тя­кан­ня. Ми­ну­ла го­ди­на. Вже гості по­то­ми­лись, ба­ла­ка­ючи. Го­лод страш­но на­га­ду­вав про обід. Всі пам'ята­ли давні, ситі обіди і… не вста­ва­ли з-за сто­лу. А обіду не бу­ло, та й не бу­ло. Про­то­поп та­ки не ви­терпів і опи­тав Ули­ти: «а що обід, не го­тується?»

Улита заміша­лась, за­ме­ту­ши­лась і, за­пи­ку­ючись, про­мо­ви­ла: «ви­ба­чай­те! я… невістка… не встиг­ла…» З ти­ми сло­ва­ми во­на вста­ла. За нею вста­ли і всі гості, котрі тільки за сто­лом по­цо­ка­ли ви­дел­ка­ми об по­рожні тарілки та й пішли го­лодні до­до­му.

- Еге-ге! - гри­ма­ли свя­ще­ни­ки. - Вічна пам'ять ста­ро­му Лемішці й йо­го обідам! В цім до­му щось іншим ду­хом тхне. Невістка навіть не вий­шла з своєї кімна­ти по­мо­ли­тись за ду­шу небіжчи­ка!

- Полька! - за­го­моніли всі. - Не­дур­но ж тут й най­мич­ки вже цвенька­ють польською мо­вою.

В пе­карні па­ла­ма­рям бу­ло ще гірше, їм діста­лось по пиріжеч­ку. Во­ни вхо­пи­ли по пиріжеч­ку, а на тарілці, не­на­че на сміх, зістав­ся тільки один і єди­ний пиріжок.

- Давайте бу­де­мо виміря­тись: ко­му дос­та­неться оцей пиріг? - сміялись та глу­зу­ва­ли дя­ки.

Соборний па­ла­мар, ду­же спішний та жва­вий, по­хо­пив­ся і загріб той пиріжок своєю здо­ро­вецькою п'ятірнею.

Зачувши про обід, си­ла старців ки­ну­лась до Леміщи­но­го дво­ру. Яким звелів за­пер­ти двері і по­да­ва­ти їм по шмат­ку хліба. Дов­го вертілись старці попід ха­тою, не тям­ля­чи, чом їх не про­сять на обід в гос­по­ду, де не­дав­но ще так привітно їх прий­ма­ли та­ки­ми бра­терськи­ми щед­ри­ми обіда­ми та си­ти­ми пот­ра­ва­ми.

Улита за обідом нічо­го не їла. Прий­шов вечір, - во­на й не