Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

— А тепер скажи–но мені от що... Виходить, що я, козацький полковник і шляхтич Криштоф Косинський, відомий на всю околицю своїми свинями й чудовим салом, так?

— Так, все вірно.

— А чи не знаєш часом, чим іще я прославився?

— Та нічим, — нерозважливо бовкнув нахаба.

— Ах, он як — нічим, отже?.. Ну добре, гаразд. А скажи–но от іще що: якщо майно моє відсудив княжич Острозький, з якого це дива я повинен відсилати свиней, які є частиною цього самого майна, найшляхетнішому пану підстарості Білоцерківському?

— Та тому, що мій хазяїн так розпорядився — от чому!

— Ах, он воно як!..

— Саме так, а не інакше. І більше того: якщо тільки мій хазяїн того побажає, ти повинен негайно ж і жупана свого, і навіть штани з себе скинути й панові Дмитру Курцевичу–Булизі віддати! Бо він перебуває під заступництвом наймогутніших у всій Украйні магнатів Острозьких, а ти взагалі незрозуміло хто із себе.

— Ах, он значить як?..

Пан полковник навіть замружився від страшної образи.

— Та отож!.. А втім, чи не все тобі одно?! Ти, головне, про негайну доставку свиней на подвір'я пана підстарости подбай, а решта...

— Я–то подбаю! От негайно ж і подбаю, — з якоюсь дивною злісною радістю пообіцяв пан Косинський і зовсім спокійно наказав своїм служникам: — Нумо, хлопці, хапайте його та тримаєте міцніше, щоб не втік!

У ту ж мить десяток рук міцно зімкнулися на плечах, ліктях і зап'ястках нахаби.

— Е–е–е!.. Гей, що за жарти?! — обурився той. — Я слуга шляхетного пана підстарости Білоцерківського Дмитра Курцевича–Булиги, що перебуває під захистом і заступництвом князів Острозьких, наймогутніших на всю Річ Посполиту магнатів...

— А я — полковник низового козацтва!!! Я — шляхтич, шляхтич я!!! Шляхетний, хоч і бідний!!! А тепер ще на додачу підло пограбований княжичем Янушем Острозьким — але все–таки шляхтич!!! Шляхтич Криштоф Косинський — от хто я такий, зрозумів?!

Від громоподібного полковницького рику в присутніх позакладало вуха. Схоплений нахаба затремтів від переляку, уперше засумнівавшись у власній безпеці.

— І ти випльовуєш усі ці мерзенні гидоти в обличчя мені, шляхтичеві?! — продовжував гриміти пан Косинський. — Ти, мерзотнику, насмілився стверджувати, що я нікому не відомий нічим іншим, окрім як гладкими свинями... Це хто ж свині, дозволь довідатися — вірні мої запорожці, яких я водив у далекі походи на магометанську погань?! Або чудові свині — це мої служники, чи що?! Вони от свині, так?! Оці самі хлопці?! Га?!

Полковник вказував то на одного, то на іншого з присутніх. Принишклий нахаба убито мовчав, не насмілюючись заперечити бодай щось, ані тим паче погодитися з убивчим для себе припущенням.

— Ну от, тепер ти не відповідаєш, немовби язика відкусив та проковтнув, — тужно пробуркотів пан Косинський і знову звернувся до служників: — Нумо, хлопці, скиньте з нього свитку, сорочку й штани...

— Е–е–е, як це?! — нахаба знов забився у міцних руках, що тримали його.

— Так отож!!! — гаркнув пан полковник. — Ти пропонував мені жупана і штани скинути, якщо виникне потреба віддати мій одяг шляхетному панові підстарості Білоцерківському?!

Нахаба голосно гикнув.

— Пропонував чи ні?! Відповідай, коли тебе шляхтич запитує!!!

— Та я ж не думав зовсім...

— Ну, отож і треба було подумати, перш ніж мені це казати!!! А тепер я велю скинути з тебе одяг, щоб з'ясувати, людина ти або все ж таки свиня... Нумо, хлопці, розкладіть його на підлозі!

Як не пручався нахаба, але через пару хвилин виявився притиснутим до дощок підлоги зі спущеними до колін штаньми, без свитки й у розірваній на спині сорочці. Полковник озирнув його оцінюючим поглядом і кивнув:

— Отак, мабуть, добре. Поки ще начебто на людину схожий, але ми тебе зараз же випробуємо!.. Ану ж бо, Ничипоре, неси сюди нагайку: нехай хлопці відважать йому чотири десятки гостинців — по чотири за кожну призначену його панові свиню!!!

— Е–е–е, а чому так багато?! — придушено пискнув нахаба.

— А–а–а, то ти ще й заперечувати насмілюєшся?! — загримів пан Косинський. — Давай же разом підрахуємо. Перша нагайка за саму свиню, що ти мав нахабство вимагати з мене, і яка не належить ні твоєму хазяїнові, ані тобі самому! Друга нагайка за те, що зажадав від мене не тільки свиней, але навіть і сам мій одяг! Третя за те, що посмів дорівняти до свиней і славетних запорожців, і моїх хлопців! А четверта для того, щоб краще запам'ятав, що не можна ображати шляхтича й заслуженого козацького полковника!.. От і виходить рівно десять разів по чотири нагайки, зрозумів?! Або ще додати по п'ятій нагайці на кожну свиню для кращого розуміння?..

Нахаба відчайдушно заголосив. Але пан полковник лише недобре розсміявся і прикрикнув на старого служника:

— Ничипоре, швидко неси сюди нагайку!!! Та прихопи по дорозі найміцнішої горілки — будеш сприскувати його випороту спину після кожного удару... Хутко!!!

Однак екзекуцію не вдалося довести й до половини: виючи від жахливого болю, нахаба обдристався. Пан Косинський відразу махнув рукою, і найдужчий зі служників, що виконував роль ката, відійшов убік під загальний сміх, гидливо затискаючи пальцями ніс.

— Е–е–ех ти–и–и!.. — шляхтич сплюнув на підлогу. — Ну, от і видно тепер, що ти і є найсправжнісінька, наймерзенніша свиня!!! Ти зовсім по–свинськи брудний, і смердить від тебе так само... Тобто, вірніше, ти не свиня навіть, а всього лише жалюгідний підсвинок шляхетного пана підстарости Білоцерківського Дмитра Курцевича–Булиги... Вірно я кажу, хлопці?!

— Так, вірно!!! — дружно гаркнули служники.