Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

на плато Гізи. Всі покоління єгиптян шанували Імхотепа як найбільшого мудреця, філософа, мага, покровителя писемності, мистецтв і медицини.

Може, й піраміди мудрець Імхотеп почав будувати, щоб зробити їх не втечищами смерті, а вічними хранилищами розуму?

Єгиптяни вірили, що після їхньої смерті душа (вони звали її Ка) не загине, а через 30 тисяч років знов поєднається з тілом, воно воскресне і знов житиме, як жило колись. Але щоб жив дух, треба було зберегти неторканим тіло. Так виникло велике мистецтво муміфікації. Статус у мертвого був набагато вищий, ніж у живого. До мумій зверталися, як до оракулів, з ними радилися, жерці розгадували їхні знамення, розглядаючи навіки застиглі риси. Органом мислення вважалося серце, тому воно завжди вкладалося в мумію, тоді як усі інші внутрішні органи мали зберігатися в спеціальних ритуальних посудинах — канопах.

Може, вони вірили, що фараон, непорушно лежачи в надрах піраміди, позбувшись бажань, пересторог, страхів, стає втіленням чистого розуму, як його нескаламучене серце точного й суворого, ніби чотиригранна піраміда над ним? Чотири грані — щоб охопити всі сторони світу. Гігантські кам’яні кристали пірамід, що закінчуються спрямованими в небо гострими вістрями священних золотих бенбенетів[27], — це вічні конденсатори розуму, який треба затримати і повернути на землю з цього безнадійно синього, чорного, як пітьма після зникнення сонця, неба.

Чи вдалося їм вловити невловиме?

Про це знають тільки мумії фараонів. А вони мовчать.

І ні Альваресу з його атомними лічильниками, ні французам і японцям, які нині обставили піраміду Хеопса найновішим електронним обладнанням, шукаючи в ній скарбів великого фараона Хуфу, тисячолітні таємниці так і не відкрилися.

В «Пісні арфіста», записаній на стінах гробниць, говориться, що тільки мудрість вмерлого робить його вічно існуючим. Безсмертя в мудрості.

І тому, в кого грошей більше, ніж мозку, нічого робити біля пірамід.

Лукас був цілковито вільний од грошей. Навіть чекова книжка, видана їм фондом «Імансипейшн», була не в нього, а в містера Ора.

Нічого не маючи, він міг знайти тут все.

Він повинен був знайти за всяку ціну!

Не тут, то десь у іншому місці, де небо, може, ще синіше і чорніше, ніж над пірамідами, хоч незмога повірити, що десь ще може бути. таке небо.

Десь у ядерних арсеналах світу, пильновані в мільйони разів суворіше, ніж Форт Нокс[28], лежать 50 тисяч боєголовок, апокаліптична сила яких дорівнює півтора мільйонам Хіросім.

І поки «Пойнтер сістерс» виспівують канібальську пісеньку Еллі Уілліса «Нейтронна бомба», а рок-зірка Принц мріє про пурпурний ядерний дощ, який намочив би радіоактивними краплями його дівчину, він, Лукас, повинен шукати надію.

Не сьогодні, то завтра.

7

Звірі поїдають один одного, коли голодні, а люди — коли ситі.

Приголомшений величною неприступністю пірамід, змучений спекою, виснажений думками про власну малість і безсилля, Лукас добрався до «Семіраміди» лише пізно ввечері, а містер Ор, який під прохолодним диханням кондиціонерів цілий день консумував різнокольорові напої, замість співчуття, одразу взявся тихенько обгризати його з усіх боків, вицілюючи найдошкульніше місце. Голос у містера Ора став ще нечутні ший, ніж завжди, та від того не втратив своєї в’їдливості, і Лукас мимоволі подумав, що таким голосом в людині можна проточувати дірки.

— Фонд цікавиться, як ідуть наші справи, — повідомив містер Ор.

Лукас вийшов з ванної в самих трусах, його замашне м’язисте тіло вже відновлювало свої сили після гарячого душу, але інша втома, втома душі, ще стояла в його очах, та містер Ор був надто далекий від того, щоб це зауважити.

— Фонд нагадує, що наша подорож повинна бути однозначно динамічною, — прожував він ще одну фразу.

— Ви щось хотіли запропонувати? — Лукас зробив кілька фізичних вправ, які мали б налякати таку миршаву істоту, як містер Ор, однак той не збентежився ні на крихту. Чи то був так оглушений алкоголем, чи відчуває себе недоторканим, затуляючись щитом фонду.

— Я одержав телекс з Нью-Йорка. Вони нагадують про те, щоб ми не тринькали грошей однозначно.

— Коли хто й тринькає, то це, здається, не я? Ви ж не випускаєте чекової книжки з своїх рук.

— Я забезпечую подорож.

— От і забезпечуйте.

— Але я повинен знати, де, що, як і навіщо однозначно! — прорипів містер Ор.

— Ви могли б задовольнити свою цікавість, поковтавши сьогодні тисячолітнього пилу там, де ковтав його я.

— Я маю можливість стежити за тобою по інших каналах, — з ледь вловимою погрозливістю в голосі промовив містер Ор.

— Дозволите начхати на ваші канали? — Лукас глумливо вклонився містеру Ору і став одягатися. — Я голодний, як усі шакали Лівійської пустелі! Сподіваюся, у вас ще не пропав апетит від тісного спілкування з фондом «Імансипейшн»?

Містер Ор скривився.

— Ця монотонна їжа однозначно! І монотонне місто, де я не маю чого робити. Я геній, організації однозначно! Я міг би влаштувати полювання на слонів або бегемотів, плавання наввипередки з крокодилами, змагання пігмеїв-каратистів. А між тим я вимушений сидіти і ждати невідомо чого. Завтра я повинен зв’язатися з фондом. Що я скажу їм однозначно? Що ми тут шукаємо?

— Абсолютне ніщо..

— Або не розчув, або вже зовсім дурний однозначно. Що саме?

— Абсолютне ніщо.

Містер Ор посварився на Лукаса пальчиком. Мовби й жартома, але з доволі прозорим натяком.

— Як сказав чоловік моєї старшої тітки: коли впадеш у дірку, то вона може виявитися набагато глибшою, ніж здавалося.

8

До Александрії Лукас віз у своїх торбах