Григор Угаров - Слідами вигнанця

країни гаубау, де живе ота біла людина. Біла людина дала їм пригорщу зернят као[50] й навчила, як їх посіяти. Умбунду те као посіяли й зібрали багато зерна, яке розтерли в жорнах на борошно й спекли білі коржі. Очевидно, через це кіоко й вирішили породичатися з умбунду. Щоб хоч таким робом дістатися до того као.

Спочатку Павел слухав розповідь через п'яте в десяте, але коли вождь згадав про гаубау та білу людину, що живе там, він стрепенувся. По спині полізли мурашки. Балканов був твердо переконаний, що згадувана раз у раз людина — не хто інший, як його батько. Пекучий смуток засів йому в серці.

— Скільки днів триватиме війна? — поспитав він.

— Цього ніхто не може сказати, — зітхнув Бенгас. — Може, кіоко віддадуть дівчину назад і війна скінчиться. А якщо ж не віддадуть, то ніхто не знає, доки вона триватиме…

Глянувши в бік селища, вождь по паузі додав:

— Удари в лукулі сповістять про мир. Тоді біла людина зможе рушити далі. Бенгас дасть білій людині носіїв. Носії виміняють у гаубау за сіль пригорщу као.

Минуло кілька днів. Рана на руці в Домба майже загоїлася, але Мавандина, яку чаклун дуже забруднив, раптом роз'ятрилась, і вся нога набрякла. Павел щодня промивав ту рану й міняв бинти, але це не допомагало. Нога чимраз дужче брякла, й Маванда вже майже не виходила на терасу під хатиною…

У лібаті зраня до вечора кипіла робота. Вождь попередив своїх людей — лихі білі повернуться знову й приведуть за собою цілий загін солдатів з «вогненними луками». Тому плем'я посилено готувалося до війни. Плели кошики з очерету та жилявого лика пальми рафії й поливали їх зсередини густою смолою, щоб зберігати в них воду та пальмове вино. Сколочували масло в довгастих тиковках. На ватрах смажили кіз, курей, собак, рибу та дичину. Молоді жінки, баби та підлітки — всі до одного заготовляли харчі. Чоловіки ж у громадській хаті майстрували нові списи, асагеї, луки, стріли та щити, лагодили бойове вбрання. Ковальський міх, зроблений з дуплистого м'якого дерева та дебелої буйволячої шкіри, без угаву сопів та роздмухував вугілля, аж іскри летіли до закіптюженої стелі. Чоловіки були поділені на групи, й кожна група виконувала певний вид робіт. Молоді негри гострили на каменях залізні вістря списів. Невеличка група досвідчених стрільців припасовувала слюдяне оперіння до стріл, що надавало стрілам гвинтового руху. Діди різали з бамбука держална на списи, а з очерету — стріли. Вони мали неабиякий досвід і добре знали своє діло.

Бенгас, найрозумніший і найхоробріший чоловік племені, вніс чимало нового у виготовлення стріл та списів і, крім того, власноручно відливав мотики, лопати та сокири за новим зразком. Мотика стала тепер більша й з одним держалном, а старі були з двома й не такі зручні. Нова лопата теж була зручніша, а нова сокира — замашніша й краще вигострена.

Одного разу в хатині, яка перетворилась на зброярню, Павел побачив старезного, скоцюрбленого та зморшкуватого чоловіка з розумними й жвавими очима. Він сидів на рогожі й тримав у руці старовинну марімбу. Всі називали його Кабангою. Тубільці ставилися до старого з великою шаною й слухали його порад. Багато років тому Кабанга знайшов у околицях сіль, і відтоді плем'я перестало страждати від хвороби бама-бама. Крім того, тепер за сіль можна було виміняти що завгодно: і гачки, й черепашки, й браслети, й тютюн… Місце солоного джерела знали тільки четверо: Кабанга, вождь, коваль племені та чаклун. Тільки вони мали право піти до джерела й набрати кошик солі, яка осідала на дні. Чаклун закляв солону криничку, але вождь не дуже таки покладався на чарівну силу його торохкала й завжди дбайливо маскував дорогоцінне джерело папороттю, слонячою травою та мімозою, тому досі ніхто не зміг знайти ту криничку.

Плем'я не мало власної залізної руди й купувало її в сусідів — кокондо, знову ж таки за ту саму сіль…

Минуло ще два дні. Балканов лаштувався у далеку путь. Одночасно він старанно вивчав мову племені й кожне нове слово занотовував у зошит. Був твердо переконаний, що, тільки знаючи мову, зможе зібрати багатий і цінний науковий матеріал, глибше вивчити побут і звичаї тубільних племен.

Якось надвечір сиділи вони вдвох із вождем під хлібними деревами. Бенгас мовчав добру годину, втупивши смутний погляд у землю.

— Білі знову нападуть на нас! — тяжко зітхнувши, нарешті озвався вождь. — Відберуть у нас землю. А такої родючої землі ніде немає. Маніока тут дає багато коренів. Добре ростуть батати, ямс, сорго…

— Один загін білих не може здолати плем'я, — глянув на нього географ. — Плем'я переможе білих. У вас он скільки хоробрих чоловіків та жінок!

Вождь сумно похитав головою.

— Як тільки нас покине біла людина з вогненним луком, плем'я розженуть, мов стадо антилоп. У білих завжди багато вогненних луків. Наші стріли не долітають до білих, а невидимі стріли їхніх луків до нас долітають! А це погано… Білі переможуть нас.

Павел мусив сам собі визнати: вождь має рацію. І все-таки треба пораяти, що йому робити в такому випадку. Подумавши, він сказав:

— Як вождь покличе на допомогу плем'я кокондо, він стане могутніший. Тому що білі не зможуть подолати двох племен. Обидва племені оточать білих і повідбирають у них вогненні луки. Тоді й ви матимете цю зброю.

У вождя аж очі заграли. Він одразу вхопився за цю рятівну думку.

— Біла людина говорить розумно! — задоволено сказав Бенгас. — Два племені гуртом стануть дужчі!

Потираючи плескатий ніс, він замислився, а тоді спитав:

— А важко буде моїм людям навчитися стріляти з вогненних луків?

— Ні, — усміхнувся Павел. — Зовсім не важко. Я сам навчу вождя посилати невидимі стріли з вогненного лука.

Бенгас вдоволено зареготав, але раптом, наче засоромившись, затулив рота долонею. Потім схопивсь на ноги й почимчикував до своєї оселі. Незабаром Павел побачив, що в холодку під кокосовими пальмами зібрались на раду всі старійшини разом з вождем, чаклуном, ковалем